Мій переклад оповідання Натаніеля Готорна у “Всесвіті”

Нещодавно вийшов черговий номер “Всесвіту” з моїм перекладом оповідання Натаніеля Готорна “Молодий Ґудман Браун”. Над перекладом цим я провадив розмисли протягом трьох років. Справа в тому, що імена персонажів цього оповідання неможливо адекватно передати в перекладі. Готорн пише про жителів Нової Англії колоніальної епохи, які були настільки побожними, що називали своїх дітей лише словами на кшталт “Надія”, “Віра”, “Чеснота” і т.д., а свої новозасновані американські міста – біблійними топонімами. Таку специфіку неможливо адекватно перекласти: так, головного героя оповідання звати “Goodman”. Це ім’я має подвійне значення: по-перше, воно виконує метафоричну роль стосовно самого персонажа, але, по-друге, воно також демонструє культурний колорит тогочасної Нової Англії, і в цьому сенсі ніякою метафорою не є.

Здавалося б – Господи, що може бути простішим, ніж перекласти ім’я? Ще веселішим прикладом є проза Кейт Шопен, однієї з моїх улюблених американських письменниць: в неї є цілий цикл оповідань, написаних франко-англійським суржиком. Як це перекладати? Як перекладає Мар’яна Прокопович репліки Сальватора з “Імені Рози” – чесько-польсько-російським суржиком? Але ж тоді створюється зовсім інший контекст.

Що з тим всім робити? Після довгих розмислів я переклав “Goodman” як “Ґудман”. Кожен переклад це брехня, любі друзі. Тож, чекайте моїх нових побрехеньок – імовірно, наступним буде оповідання Германа Мелвіля 🙂

 

Ювілей Рене Ґенона

“Кинь Коперникові сфери, В серця свого глянь печери!”

(Григорій Сковорода).

 

Всіх вітаю, пані та панове!

15 листопада 2016 ми святкували 130-річчя з дня народження Рене Ґенона.

%d0%b3%d0%b5%d0%bd%d0%be%d0%bd

 

«Рене» – це французька форма латинського імені «Ренат», «Відроджений».

У світовій (і, зокрема, французькій) історії філософії, мислителі з іменем «Рене» двічі слугували маркерами суспільного осмислення нової філософської парадигми.

Спочатку таким мислителем був Ренатус Картезіус (Рене Декарт), чиї праці фактично заклали основи філософії Модерну (іншими словами, Декарт концептуалізував основні риси «часу картини світу», як сказав би Гайдеґґер). Поява Рене Декарта стала надзвичайною подією світового масштабу, оскільки він, «відроджений», «відродив» пасіонарність інтелектуального простору Європи. В часи Декарта, кризи інтелектуального простору почали перетворювати філософію на в’язке болото, на огидну жувальну гумку, яку жують вже в сотий чи тисячний раз, оскільки іншої нема. Декарт показав, що можна мислити інакше, і вивів світ з глухого куту мертвих пережитків схоластичної величі.

Потім, коли Модерн почав хилитися до «свого іншого» (тобто, до Постмодерну), з’явився новий Рене, блискучий аполоґет Традиції, радикальний супротивник усього, що заперечувало метафізичне єство світу. Він зробив те ж саме, що й Декарт, але навпаки: прийшов час заперечити мертві пережитки Нового Часу.

Звісно, тут не йдеться про жодний примітивний консерватизм у стилі Юліуса Еволи чи нового президента США Дональда Трампа (гадаю, якби Евола сьогодні жив, він би цілими днями писав хвалебні оди Трампові). Йдеться не про заперечення прогресу, і не про підкорення якогось там тигра. Мета Рене Ґенона полягає в розумінні, а не в суспільній боротьбі.

Більш ніж цікаво, що Ґенону деякі «вояки» інтелектуального фронту намагаються приписати тяжіння до певних волюнтарних суспільних трансформацій, виправдовуючи тим самим власні бажання змінити світ. Ґенон, однак, світ не трансформує: він не є одним з тих філософів, що «змінюють світ замість того, щоб його пояснювати» (як би сказав Маркс). Справа в тому, що Ґенон намагається змінити не навколишнє буття, а внутрішній стан свого читача. Фактично, тексти Ґенона читаються як певні священні манускрипти, спрямовані на досягнення певних трансцендентних цілей.

Поняття «трансцендентний» загалом розуміють через символічне відділення певного сеґменту реальності від загального, доступного для сприйняття, світу. Однак, мало хто увідомлює, що «трансцендентне» знаходиться не на небесах чи в пеклі, але в самій людині. Однак, для досягнення свого внутрішнього, трансцендентного, Я, людина має померти для цього світу, розірвати мерзенні зв’язки та залежності, і відродитися для нового, для світу Істини та Свободи. Померти, а не скоїти самогубство, до якого закликають еволи, юнґери та інші. В цьому і полягає сутність ініціації в широкому сенсі.

Рене Ґенон, відповідно до свого імені, уособлює трансцендентне «Я» світової культури, що відродилася у новому, постмодерному, вигляді. Через 130 років після його народження, чи здатні ми усвідомити, яким насправді є це саме «Я»? Питання риторичне.

 

Художній керівник театру Курбаса потребує допомоги небайдужих

Сьогодні збирався до свого улюбленого Львівського театру їм. Курбаса, і захотів подивитися на сайті, які актори нині гратимуть у “Забавах для Фауста”. І ось – раптово дізнався, що Володимир Кучинський, художній керівник театру, потребує термінової фінансової допомоги на лікування. Роблю репост, щоб більша кількість людей дізналася, і щиро сподіваюся, що цей блискучий геніальний режисер успішно видужає.

До цього додаю чудове інтерв’ю з Кучинським за 2003 рік.

 

kuchinskijoduzhuj

“Колектив Львівського академічного театру імені Леся Курбаса звертається до своїх глядачів та шанувальників із проханням долучитися до збору коштів на лікування художнього керівника театру Володимира Кучинського, лауреата Державної премії їмені Тараса Шевченка, заслуженого діяча культури України.

Зовсім недавно йому був поставлений діагноз – гострий лейкоз. Володимир зараз перебуває на лікуванні у клініці “Іхілов”, Тель-Авів. Лікування потребує як оперативності так і чималих коштів.

Реквізити банку для переказів:

у гривнях:
Приватбанк
4149 4996 4305 6417
Онещак Олег Анатолійович
(картка для соціальних виплат на лікування
Кучинського Володимира Степановича)

в іноземній валюті:
ONESCHAK OLEH
Ukraine, area Lvivska, city Lviv, street Tarnavskoho, 118, #59
IBAN: UA583052990004149499644444349
Account: 4149499644444349
Bank of Beneficiary:
PRIVATBANK
SWIFT CODE: PBANUA2X
Intermediary Bank:
JP MORGAN CHASE BANK
SWIFT CODE: CHASUS33
Correspondent Account:
0011000080
Bank Information for Contributions in $USD to Volodymyr Kuchynsky’s Medical Treatment”.

“Апокриф” на Львівському форумі видавців

Щорічний Форум видавців у Львові – це подія Всеукраїнського масштабу, що не знає аналогів. Цього року журналісти української гілки «Апокрифу» отримали акредитацію та потрапили на цей захід у якості представників ЗМІ.

1

(Редактор української гілки Олександр Артамонов та фотограф Єлизавета Лєвєнцова яко журналісти. На блакитних стрічках написано «преса», в стаканчиках – кава).

Концепція книжкового форуму полягає в тому, що центральні українські видавці збираються на подвір’ї палацу Потоцького (того самого, що написав «Рукопис, знайдений у Сараґосі») та влаштовують ярмарок, що включає розпродаж друкованої продукції (себто, книжок), автограф-сесії, веселі (та не дуже) лекції, ґрунтовні конференції, віршові марафони і таке інше. Кожне видавництво репрезентовано певною кількістю яток з друкованою продукцією. Звісно, ми одразу почали шукати наших колег з ультраправого крила, втім, дорогою до бажаної ятки, мені зустрівся інший намет (не буду називати, яке то видавництво, щоб це не виглядало, як реклама, що більш личить нашим «друзям»-атлантистам та євроінтеґраторам), де фактично реалізувалася моя давня мрія. Справа в тому, що мені дуже хотілося придбати праці професора Лєбєдєва про перші сім Вселенських соборів, і ось – якраз на вході я зустрічаю ятку з двотомником, в якому пан Лєбєдєв детально розбирає події перших століть християнства.

2

(Небагато, але, як каже мій друг з Самбора: хотя би!)

Оскільки я не зазначив, де я придбав ті книжки (хоча, «Капітан Очевидність» натякає, що вони вийшли у видавництві Олега Абишка), можна цей пасаж не вважати за рекламу. Втім, дозволю собі розрекламувати форум в цілому: якщо про якусь книгу мріяти, і взяти з собою гроші, досить імовірно, що Ви її там зустрінете (тим більше, якщо Ваші мрії не виходять за межі типових запитів середньостатичтичного філософа – як-от в мене, наприклад).

Після зустрічі з Лєбєдєвим, я відправився до милої моєму серцю ятки видавництва «Орієнтир» (видавництво полку «Азов»). Це видавництво втілює мрії українських патріотів: справжньою знахідкою став кишеньковий варіант «Націократії» Сциборського, кишеньковий варіант одного з оповідань Говарда Лавкрафта, а також декілька збірників мемуарів азовців-учасників АТО. Ми трохи поспілкувалися з паном Марком Мельником, головою видавництва, що люб’язно відповів на всі наші питання стосовно перспектив публікації української патріотичної литератури. Як зауважив пан Марко, видавництво «Орієнтир» цього року було вперше представлене на львівському книжковому форумі, адміністрація якого до останнього моменту не затверджувала участь українських патріотів у заході. Окрім того, пан Марко анонсував вихід журналу «Орієнтир», запрошував підписуватися на безкоштовну розсилку однойменної газети і, взагалі, продемонстрував повноту української щирості духу.

 

3

(Пан Марко Мельник запрошує ознайомитися з українською патріотичною літературою).

Врешті, ознайомившись з безліччю різноманітних яток, сповнених найцікавіших та чудових книжок (та придбавши деякі з них – зверніть увагу на фото з книжками, бо ж там є не тільки книги Лєбєдєва!), ми вирушили на презентацію колективної монографії «Метафізика Донбасу», яку здійснював старий «братюня» нашого видання – вельмишановний пан Руслан Халіков разом з колегою – Олександром Білокобильським.

Треба зразу зізнатися: книжка старезна, і Вашому покірному слузі навіть якось пропонували написати щось подібне роки зо два тому (про рідний Бердянськ: я відмовився, оскільки в Бердянську немає трамваїв, про які пише автор найяскравішого з есеїв збірника). Втім, книжка була лише приводом поговорити про нинішні проблеми Донбасу: сама презентація поступово перейшла в ностальгічні міркування про те, як важко філософові покинути власну бібліотеку – і як важливо для національної філософії, щоб філософи повернулися до своїх домашніх бібліотек. Згадувався й вельмиповажний пан Ігор Козловський, релігієзнавець зі світовим ім’ям, що досі перебуває в полоні «ДНР»-івців. Загалом, головна ідея всього, про що йшла мова на тій презентації, полягає в необхідності врахування внутрішньої (метафізичної) специфіки будь-якої, щонайменшої, суспільної цілісності, оскільки нехлюйство в даному питанні може призвести до неочікуваних та ніким не бажаних наслідків. Звісно, було згадано й про концепцію «Русскава міра», яка, разом з глобалістичними концепціями сучасного Китаю та Арабського світу є, на думку пана Білокобильського, одним з провідних сучасних глобалістичних проектів. Такі справи.

 

4

(Пани Білокобильський та Халіков розповідають про стару, як світ, книжку, з якої майже всі читачі запам’ятали лише образ трамвая).

Таким чином, книжковий Форум почався для мене з дискусій стосовно глобалізації та націоналізму. Очевидно, що причиною такої тематичної специфіки Форуму є мої власні інтереси, що спонукали мене відвідати саме згадану презентацію. Втім, усе ж-таки, не буде зайвим зазначити, що націоналістична, патріотична складова Форуму 2016 року є значно вагомішою, ніж минулого чи позаминулого року.

Пробуждення української нації поступово відбувається, і для мене є честю той факт, що певну роль в тому процесі відіграє наш журнал «Апокриф», що зайняв традиціоналістичну, націоналістичну позицію з перших україномовних номерів. Безумовно, самого лише журналу мало для того, щоб скеровувати націю в необхідному спрямуванні, але ми хоча б трошечки допомагаємо певній частині українців не втратити себе в нинішній складній ситуації, коли самозречення вважається чеснотою, а самозаперечення – проґресивністю.

PS. Нагадаю, до речі, що вже на підході моя книга «Наближення до Говарда Лавкрафта», публікацію якої ми ще раз обговорили з активістами полку «Азов». Тож, пані та панове, чекайте на вихід безпрецедентної збірки прози, поезії та філософської аналітики Лавкрафта, Керрі Болтона, Джонатана Боудена, Євгенія Ґоловіна та інших сучасних ультраправих мислителів.

Слава Україні!

Трошки про Олександра Муратова

1456673871

 

Що ж, пані та панове. Ще тиждень осіні не дійшов свого кінця, а в мене вже осінній настрій, у зв’язку з чим я п’ю багато кави, не вилізаю з-пів ковдри та переглядаю улюблені кіноленти Олександра Муратова.

 

Цікаво, що більшості з моїх знайомих це ім’я ні про що не говорить. Хм.

 

А Ви знаєте, хто такий Муратов? Теж ні? Не дивуюся, бо ж нині значно популярніші інші українські режисери, а ще більше – зовсім не українські. А знаєте хоча б, хто такий Микола Хвильовий? А Коцюбинський? Добренько, можна від цього відштовхуватися. Тож, Муратов – це автор блискучих екранізацій творів тих письменників.

 

Ну, скажете Ви, “книга_лучше”, та й, загалом, куди вже знімати щось за Коцюбинським, після “Тіней забутих предків” Параджанова, і т.п.

 

Не будьмо несправедливими до українського кінематографу. Режисерів у нас не настільки багато, щоб не знати їхніх імен. Тим більше, що навіть більшість зі знаних режисерів не викликають ані радості, ані гордості. Я досі не розумію, як можна серйозно сприймати “Владику Андрія” чи  “Того, що пройшов крізь вогонь”, а “Молитва за гетьмана Мазепу” – це взагалі… Ну добре, добре, de mortui… Царство Небесне панові Іллєнку. Найстрашніше те, що на всі ці фільми я ходив до кінотеатра, а “Владику Андрія” взагалі дивився на прем’єрному показі в межах бердянського кінофестивалю “Бригантина”. Поруч сидів чи то кінооператор, чи то сценарист – і в мене не стало духу піднятись і вийти з залу (хоча майже всі глядачі так і зробили). Раз-по-раз я прокидався і розумів, що фільм ще не закінчився. В епізодичній ролі помітив Олега Цьону (єдине, що викликало радість). Такі справоньки.

 

Повернімося до Олександра Муратова. Пропоную шановному паньству декілька його кінолент, присвячених моій улюбленій епосі – 20м-30м рокам ХХ ст. (якраз тоді й писали свої твори Лавкрафт, Домонтович та інші автори, яким присвячено цей блоґ).

 

Вальдшнепи. Блискуча екранізація малого прозового твору Хвильового. Шедевральна штука.

Танго смерті. Фільм не має жодного відношення до львівських музикантів, розстріляних німецькими солдатами. Йдеться про санаторій та діячів соціалістичної революції, які відпочивають у ньому та потихеньку осмислюють, що ж вони зробили з країною.

Геть Сором. Знову-таки екранізація твору Хвильового, присвяченого сексуальній революції в СРСР та занепадові моральності “радянської” людини.

Татарський Триптих. Надзвичайний шедевр за Коцюбинським, присвячений життю кримсько-татарських жінок в часи козацтва. Цікаво, що знятий він у 2004 р. – за рік після “Мамая” Олеся Саніна.

Якщо після перегляду запропонованих фільмів Вас зацікавить, хто ж такий той Муратов – ось ще одна чудова річ, його автобіографічний прозовий твір 2005 року “Розчахнута Брама” (не фільм, а книга). І, врешті, ось інтерв’ю з Олександром Муратовим (в межах телепрограми “Україна Єдина”) стосовно українського кіно (2012 р.).

 

 

Усі посилання, наведені в тексті, ведуть на сайти “толока.гуртом” та “ex.ua”, де певні добродії виклали всі запропоновані твори для публічного користування. Тож, всім приємного знайомства з геніальним українським режисером.

 

PS. Давно вже не публікував ніяких своїх текстів, але ось, вже скоро у Всесвіті має вийти мій переклад “Молодого Ґудмана Брауна” Натаніеля Готорна, а з часом (десь за 2-3 місяці після публікації) те оповідання можна буде і тут прочитати.

Такі справи. Шануйтеся!

Мамлєєв, Сковорода, Літо

Артамонов - Сковорода

Світ ловив мене, і не впіймав.

Але, коли я вмер, світ відкопав мій кістяк,

І зробив наживкою для легковірних шукачів свободи.

(Це міг би сказати сьогодні Г. С. Сковорода).

 

Це літо в мене почалося з дуже сакральної події – з мого виступу в Інституті філософії ім. Г. С. Сковороди на тему “Метареалізм Юрія Мамлєєва як західна інтерпретація філософії Веданти”. Текст доповіді вийде в журналі “Апокриф” (коли прийде час публікувати червневу доповідь – бо ж ми спеціально відкрили під сходознавчі семінари при Інституті філософії НАНУ окрему рубрику – “Промови Високого”). Втім, для особливих поліглотів пропоную простіший варіант – ознайомитися з тезами російською мовою :)))

На цьому – всім щирий Шалом 🙂

PS: “Всякому городу нрав і права” на слова Г. С. Сковороди у блискучому виконанні Тараса Компаніченка.

 

 

Річниця мого блогу: пояснювальна записка

237833218

Сьогодні система wordpress привітала мене зі святом: моєму блоґові один рік. За цей час блоґ здобув певну популярність у певних колах читачів: іноді посилання на нього додають на вікіпедії та інших сайтах, та й загалом досить часто (як для такої тематики) відвідують. У зв’язку з цим захотілося створити невеличку “пояснювальну записку”.

Рік тому я створив цей невеличкий сайт на безкоштовному хостингу для популяризації перекладів Лавкрафта та публікації споріднених з метареалістичним світоглядом текстів. На цьому сайті ніколи не виходили, наприклад, мої наукові тексти, присвячені філософії науки чи іншим сферам знання, що безпосередньо не стосуються згаданої тематики (хоча я й відкрив рубрику “Традиціоналізм як державна ідеологія”, це було заплановано з самого початку, бо жодне суспільне явище не може існувати у відриві від політики та ідеології – в тому числі й такі явища, як художня література та літературознавство. Про це я, доречі, нещодавно писав у окремому тексті).

Чому ж той “окремий текст” знаходиться на сайті “Мезоєвразія”, а не в тому ж самому блозі? Справа в тому, що, окрім тематики, цей блог з самого початку був обмежений ще й мовою: як і українська гілка “Апокрифу”, він виходить виключно українською. Не хочу, щоб це якось неправильно розуміли, приписуючи мені невластиві для мене переконання. Сам я російськомовний, етнічний росіянин, до того ж. Втім, протягом мого життя в Україні в мене зібралася низка текстів українською мовою: переклади, статті, есеї. Наприклад, Лавкрафт, якого я перекладаю українською, чи статті про Домонтовича, які немає сенсу писати російською, оскільки базуються вони на аналізі україномовних ориґіналів його романів. Ось я й вирішив всі подібні тексти об’єднати на одному сайті для зручності як своєї, так і читачів. Таким чином, тут я публікував і буду публікувати лише те, що в мене є українською мовою та стосується літературознавства, метафізичного реалізму, політичного консерватизму і т.д. Тож, підкреслю, що до української мови та культури я не ставлюся якось неґативно, але й не вважаю, ніби Чорне Море викопали Великі Укри: на мою думку, обидві крайнощі є різновидами такого психічного захворювання, як “упоротість” 🙂

Цікаво, при цьому, чому в мене немає російськомовного блогу. Справа в тому, що я в ньому не маю жодної потреби, оскільки російськомовні сайти, на яких я зазвичай публікуюся, самі по собі є популярними та зручними. Що ж стосовно українських аналогів, то їх просто немає, а якщо й є, то вони видаються мені досить кострубатими – хоча б ті самі “Поетичні майстерні”, де я колись оприлюднював свої переклади Лавкрафта. Таким чином, запропонований читачеві сайт є невеличким куточком консервативного українства в неосяжному просторі ресурсів різноманітного спрямування та з різноманітною мовною політикою.

Наостанок підкреслю: я вважаю, що сучасна українська культура знаходиться в дуже небезпечній ситуації вибору без вибору, оскільки незворотня глобалізація потребує інтеґрації України до певного культурно-економічного простору, але обидва з домінантних векторів (східний та західний) так чи інакше передбачають певні трансформації, чого не хотілося б. Я не політолог, і не знаю, як все це вирішиться: сподіваюся, однак, що у світі завжди буде існувати справжня традиційна Україна – не така, яку бачать в своїх мерзенних мареннях наші ліберали, з потрохами куплені на іноземні гроші, а справжня, змальована, наприклад, Олесем Саніним в чудовому фільмі “Поводир” (ось моя рецензія на той фільм, яка викликала неабияке обурення в одного вітчизняного корифея лібералізму, який намагається прикидатися українцем – ніби в ліберала може бути національна приналежність).

На цьому моя пояснювальна записка завершується. Дякую всім, хто цікавиться моїми проектами, та вітаю всіх з невеличким святом 🙂