З потойбіччя

Жахливими, поза всяким розумінням, були зміни, що спіткали мого найкращого друга, Крофорда Тілінгоста. Я жодного разу не бачив його з того самого дня, коли – два місяці тому – він розповів, якій проблемі присвятив свої фізичні та метафізичні пошуки; тоді, у відповідь на мої зажахані, перелякані розпитування, він вижбурнув мене зі своєї лабораторії, а відтак і з будинку, охоплений фанатичною люттю. Я дізнався, що донині він загалом залишався у своїй лабораторії в мансарді – з тією клятою електричною машиною, обходячись майже без їжі та розігнавши майже всіх слуг; втім, я б ніколи не подумав, що якісь десять тижнів можуть настільки змінити, спотворити будь-кого. Жахливо бачити огрядного чоловіка, що раптово став зовсім худим, і ще гірше, коли на ньому при цьому висять жовтуваті та сірі мішки шкіри, а очі – округлені та запалі вглиб – палають дивним вогнем, на лобі виступають вени та зморшки, а руки постійно тремтять та сіпаються. До цього треба додати надзвичайну незібраність; суцільний безлад в одязі, розпатлане чорне волосся з білими коренями, і біла-білісінька борода, яку зовсім не стригли на обличчі, яке колись було суцільно виголеним: все це разом буквально доводило до шоку. Саме таким був Крофорд Тілінгост тієї ночі, коли його напівзрозумілий лист привів мене до його дверей після кількох тижнів вигнання; такою була та примара, що здригнулася, побачивши мене; йдучи зі свічкою в руці, він швидко озирався на мене з-за свого плеча, ніби боячись чогось незримого, чогось присутнього для того древнього, самотнього будинку на узбіччі вул. Доброзичливої.

Було б помилкою вважати, ніби Крофорд Тілінгост коли-небудь займався наукою чи філософією професійно. До такої діяльності швидше схильні холодні та безликі дослідники, які завжди залишають для активних та чутливих людей дві в рівній мірі трагічні альтернативи: відчай у випадку невдачі в пошуках, та невимовний і неймовірний жах внутрішніх протиріч у випадку успіху; якось Тілінгост став жертвою провалу, самотності та меланхолії; але цього разу я знав: він став жертвою власного успіху. Я вже попереджав його про таку можливість десять тижнів тому, коли він емоційно ділився зі мною передчуттями стосовно свого відкриття. Він був схвильований та збуждений, а голос його, хоча й, як завжди, педантичний, звучав високо й неприродньо.

«Що нам відомо – сказав він тоді, – про Всесвіт навколо нас? В нас до абсурду мало засобів сприйняття, і наше знання про навколишні об’єкти є нескінченно обмеженим. Ми бачимо речі лише у відповідності з влаштуванням нас самих, гадки не маючи про їхню абсолютну природу. Своїми п’ятьма нікчемними сенсорними системами ми намагаємося осягнути безмежно складний космос, в той час, як інші істоти – з ширшими, сильнішими чи відмінними від наших здатностями відчувати, могли б не просто бачити речі інакше, ніж ми, але в принципі бачити та вивчати цілі світи матерії, енергії та життя, які знаходяться на відстані витягнутої руки від нас, і які при цьому не можуть бути сприйнятими нами. Я завжди вірив у те, що ці дивовижні, недоступні світи існують буквально в нас за спиною, і тепер я впевнений: я відкрив, яким чином можна зруйнувати межу. Я не жартую. Протягом наступних двадцяти чотирьох годин ця машина біля столу ґенеруватиме хвилі, що впливають на недосліджені сучасною наукою органи наших відчуттів, існуючі в атрофованому чи рудиментарному вигляді. Ці хвилі відкриють нам багато невідомих людині перспектив, і декілька таких, про які не знає жодна з відомих нам форм органічного життя. Ми побачимо, на що пси виють ночами, і на що коти нагострюють вуха після опівночі. Ми побачимо і це, і інше – те, чого ще не бачила жодна жива істота. Ми подолаємо час, простір, усі виміри, і, без жодного тілесного руху, зануримося до джерела творіння.

Коли Тілінгост розповідав це все, я почав сперечатися, знаючи його достатньо для того, щоб, швидше, злякатися, ніж бути в захваті від його слів; але він був тоді справжнім фанатиком, і тому вижбурнув мене з будинку. Він був не меншим фанатиком і тепер, але його бажання поговорити перемогло його ображеність, тож, в імперативному тоні він написав мені того листа – почерк я ледве розпізнав. Увійшовши до оселі друга, що так раптово перетворився на тремтливу ґарґулью, я почав і сам боятися чогось, ніби чатуючого в тінях навколо. Слова та сподівання, виражені десять тижнів тому, здавалося, набули форми в пітьмі поза маленьким колом свічок, і я здригався від глухого, зміненого голосу господаря будинку. Я сподівався, що хтось зі слуг також вдома, і був прикро вражений тим, що всі вони пішли з будинку три дні тому. Здавалося дивним, що навіть старий Грегорі міг залишити свого пана, не поділившись цим зі старим другом – таким, як я. Саме він і розповідав мені все про Тілінгоста після того, як мене в люті вигнали з будинку.

Невдовзі всі мої страхи підкорилися під зростанням цікавості та захвату. Чого саме хотів від мене Крофорд Тілінгост – я міг хіба що здогадуватися, але не було жодних сумнівів: він володів певною таємницею, або ж відкриттям – і жадав цим поділитися. Раніше я протестував проти його збоченого тяжіння до немислимих речей; тепер – коли він, вочевидь, досяг успіху в якійсь мірі – я повністю поділяв його дух, здригаючись від думки про ціну його перемоги. Проходячи темною пусткою будинку, я слідкував за непевним вогником свічки в руці тієї пародії на людину. Видавалося, що електричний струм було вимкнуто, і на моє питання господар відповів, мовляв, на то була конкретна причина.

«Цього було б занадто… Я б не наважився», – пробурмотів він пошепки. Я особливо зауважив його нову звичку шепотіти, бо раніше він навіть сам з собою ніколи не розмовляв. Ми увійшли до лабораторії в мансарді, і я побачив мерзенну електричну машину, яка сяяла хворобливим, збоченим фіолетовим кольором. Вона була приєднана до потужної хімічної батареї, але, здавалося, струму не було; я згадав, що минулого разу вона тріщала та торохтіла під час роботи. У відповідь на моє питання, Тілінгост пробурмотів, що це постійне сяйво не є електричним – в жодному з доступних для мене сенсів.

Він посадовив мене біля машини – вона опинилася праворуч від мене – та увімкнув якийсь важіль десь під кластером скляних лампочок. Почалося звичне тріскотіння, яке раптом перейшло у тонше дзижчання і, врешті, звук зменшився настільки, що здавалося, ніби машина зовсім затихла. Згодом сяйво зросло, знову зменшилося, а потім машина набула бляклого, неземного кольору чи суміші кольорів, які я б не зміг описати чи приписати чомусь відомому. Тілінгост спостерігав за мною, і зауважив збентежений вираз мого обличчя.

«Знаєш, що це таке?», – прошепотів він. «Це – ультрафіолет». Він дивно захихотів, побачивши моє здивування. «Ти гадав, що ультрафіолет невидимий, і так і є – але ти можеш бачити і його, і багато інших невидимих речей тепер».

«Послухай! Хвилі, що розходяться від цієї штуки, пробуджують тисячі сплячих відчуттів у нас – відчуттів, які ми успадкували протягом усіх еонів еволюції – від стану окремого електрону до стану органічного людства. Я вздрів істину, і тепер я обов’язково покажу її тобі. Ти дивуєшся, як це може бути? Я тобі розповім». Тут Тілінгост всівся навпроти мене, загасив свою свічку й зазирнув у мої вічі. «Органи чуття, які в тебе існують – перш за все, гадаю, вуха – тепер зможуть вловлювати значно більшу кількість вражень, бо вони тісно з’єднані з органами, що знаходяться в сплячому стані. Потім те саме станеться з іншими органами. Ти колись чув про шишкоподібну залозу? Я сміюся з цих нікчемних ендокринологів, та йолопів і вискочок-фрейдистів. Ця залоза є великим органом чуття – органом над органами – я це відкрив. Вона отримує візуальну інформацію, і передає її до мозку. Якщо вона в тебе функціонує нормально, завдяки їй ти і мав би отримувати більшу частину… Я маю на увазі більшу частину вражень з потойбіччя».

Я роздивлявся величезну кімнату в мансарді зі схиленою південною стіною, освітлену слабким промінням, недоступним повсякденному зору. Віддалені кути були поглинуті тінню, і загалом вся кімната здавалася примарною, нереальною – її єство розчинялося в запрошених уявою символізмі та фантазмах. Протягом того невеликого проміжку часу, коли Тілінгост мовчав, мені здавалося, що ми сидимо в якомусь величезному, неймовірному храмі давно вже померлих богів; мене оточили розмиті обриси нескінченних чорних колон, які виходили з вологих плит підлоги, і зникали в хмарній височіні, покидаючи моє поле зору. Спочатку все це здавалося дуже живим, але згодом образ поступився жахливішому враженню; ніби навколо – буквально абсолютна самотність нескінченного, незримого, беззвучного простору. Здавалося, все це – пустка, і нічого більше; і я відчув дитячий страх, що змусив мене дістати з кармана револьвер, який я завжди беру з собою, якщо доводиться виходити на вулиці Південного Провіденсу вночі. Згодом, з найвіддаленіших областей далечіні обережно набув свого існування звук. Він був нескінченно слабким, ледь-ледь вібруючим, і – поза всякими сумнівами – музичним, але, при цьому, йому була властива така відчуженість, що вплив цього звуку примушував мене відчувати м’які тортури в усьому тілі. Це було схоже на раптове дряпання скла. Одночасно я відчув певний потік холоду, що досягав мене з того ж напряму, звідки йшов і звук. Я чекав, не дихаючи, а звук і той вітер все більше зростали; дивним чином здавалося, ніби мене прив’язали до рельсів на шляху гігантського локомотиву, що наближався до мене. Я почав розмовляти з Тілінгостом, і всі незвичні враження одразу зблякли. Я бачив лише його, сяючу машину, та примарну оселю. Тілінгост напружено дивився на револьвер, який я майже несвідомо дістав. Але з виразу його обличчя я зрозумів, що він бачив і чув те саме, що і я – якщо не значно більше. Я розповів пошепки про свої враження, і він почав умовляти мене зберігати терпіння та спокій, наскільки це можливо.

«Не рухайся», – попередив він, – «бо в цих променях нас можуть бачити так само, як можемо бачити ми. Я сказав, що слуги пішли, але не розповів, яким чином це сталося. В усьому винна ця дурепа-економка: вона ввімкнула світло на сходах, хоч я її від цього застерігав; тож, електричний струм викликав відповідну реакцію. Це було чимось жахливим – я сидів тут, нагорі, і чув крики знизу, одночасно слухаючи та споглядаючи те, що приходило з потойбіччя; після того, охоплений огидою, я знайшов лише їхній одяг, розкиданий усім будинком. Одяг міс Апдайк лежав біля вимикача в холі – так я здогадався, що все це сталося через неї. Воно забрало їх усіх. Але, допоки ми не рухаємося, ми точно в безпеці. Пам’ятай: ми маємо справу з таємничим світом, в якому ми практично безпорадні. Будь тихо!»

Поєднання шоку від цього одкровення та різкої команди викликало в мене певний параліч, і, охоплений жахом, мій розум знову відкрився переживанням, які приходили з місця, названого Тілінгостом «потойбіччям». Тепер я опинився у вирі звуку та руху, а перед очима кружляли перемішані зображення. Я бачив розмиті обриси кімнати, але здавалося, що в певній точці простору виросла вируючий аморфний стовп – ніби з хмари зроблений – який наскрізь пронизував дах у точці праворуч від мене. Потім мені знову здалося, що я в храмі, але цього разу колони досягали безтілесного океану світла, звідки сходив один сліпуючий промінь уздовж імлистого стовпа, побаченого перед тим. Після того, сцена набула абсолютно калейдоскопічного вигляду, і в плутанині видінь, звуків та незрозумілих відчуттів, я усвідомив, що і сам розчинився – чи, принаймні, почав втрачати свою тверду форму. Спалах, що відбувся тоді, я запам’ятаю назавжди. На якусь мить здалося, що я бачу клапоть химерного нічного неба, сповненого сяючими, обертаючимися сферами, і врешті, палаючі світила склалися в сузір’я чи галактику конкретної форми; форма ця нагадувала спотворене обличчя Крофорда Тілінгоста. Потім я відчув, як декілька величезних живих істот промайнуло позаду мене, а потім вони пройшли чи пропливли крізь моє вочевидь тверде тіло. Здавалося, ніби Тілінгост, чиї органи чуттів були краще натренованими, роздивлявся їх. Я згадав його слова про шишкоподібну залозу, і мені стало цікаво: що ж він бачить цим споконвічним оком?

Раптом мене самого захопило нове видовище. З сяючого та імлистого хаосу – зверху та знизу – з’явився образ, який, хоча й розмитий, мав елементи єдності та перманентності. Це було вочевидь дещо знайоме, бо незнайомі деталі накладалися на звичну повсякденну сцену, як кінематографічна проекція – на розмальовану театральну завісу. Я бачив лабораторію в мансарді, електричну машину, та ледве помітну фігуру Тілінгоста навпроти; але всюди, де не було знайомих матеріальних об’єктів, жодне місце не залишалося вільним. Неописувані форми – як живі, так і навпаки – огидно перемішувалися без жодної організації, і поруч з кожною відомою річчю розташувалися цілі світи чужих, невідомих сутностей. Аналогічно здавалося, що всі відомі речі змилися в одну композицію з іншими невідомими речами – і навпаки. Найвиразнішими серед живих об’єктів були величезні желеподібні чудовиська чорнильного кольору, що мляво дрижали в єдиній гармонії з вібраціями, які поширювала машина. Їх було до огиди багато, і я жахнувся, коли побачив, що одні з них проникали в інші; вони були напіврідкими, і тому могли як взаємопроникати, так і проходити крізь предмети, які ми називаємо твердими. Ці істоти не знали спокою, і здавалося, що вони постійно плавають з якимось злим наміром. Іноді вони пожирали одна одну: атакуюча істота поглинала собою жертву, і остання зникала з поля зору. Здригаючись, я відчув, ніби тепер знаю, що саме забрало нещасних слуг, і ці істоти вже не покидали мій розум, коли я намагався розглянути інші властивості нового видимого світу, який завжди залишається для нас незримим. Тілінгост дивився на мене в цей час, і заговорив.

«Ти їх бачиш? Ти їх бачиш? Ти бачиш істот, шо плавають та шльопають навколо тебе та крізь тебе кожної миті твого життя? Ти бачиш істот, з яких складається те, що люди називають чистим повітрям та блакитним небом? Чи не здолав я межу? Чи не показав я тобі світи, яких інші ніколи не бачили?» Я чув, як він кричить крізь жахливий хаос, і вдивлявся в божевільне обличчя, що настільки наблизилося до мене. Його очі були палаючим вуглем, а погляд переповнювала несподівана ненависть. Машина нестерпно дзижчала.

«Думаєш, ці незграбні істоти знищили слуг? Дурню, вони не можуть заподіяти жодної шкоди! Але ж слуг все одно нема, чи не так? Ти намагався зупинити мене; ти не вірив у мене, коли я потребував хоча б трошки підтримки; ти боявся космічної істини, клятий боягузе, але тепер ти в моїх руках! Що забрало слуг? Що змусило їх кричати так сильно?… Не знаєш, еге ж? Скоро вже побачиш! Подивися на мене – послухай мої слова – як гадаєш, чи дійсно існують такі явища, як час та розмір? Чи ти навигадував, ніби насправді є такі явища, як форма та матерія? Послухай, я таких глибин досяг, які твій нікчемний мозок навіть уявити не зможе! Я зазирнув у потойбіччя, за межі нескінченності, і підкорив своїй волі демонів з зірок. Я наклав своє ярмо на тіні, що блукають зі світу в світ, усюди сіючи смерть та безумство… Простір – це моя вотчина – ти чуєш? Істоти полюють на мене – істоти, що поглинають та розчиняють – але я знаю, як вислизнути з їхньої пастки. Вони заберуть тебе, як забрали слуг. Правда, моторошно, любий мій мосьпане? Я вже казав, що рухатися тут небезпечно. Я врятував тебе, коли наказав сидіти тихо, щоб ти міг більше побачити й послухати мене. Якби ти поворухнувся, вони б уже давно прийшли по тебе. Не бійся, вони тебе не скривдять. Вони й слуг не скривдили – ті бідолахи так волали через те, що побачили. Мої тваринки зовсім не симпатичні, вони приходять звідти, де естетичні стандарти напрочуд відмінні від наших. Дезінтеґрація є зовсім безболісним процесом, запевняю тебе – але я б хотів, щоб ти їх побачив. Я й сам бачив їх, але знав, як це зупинити. Ти зовсім не цікавишся ними? Я завжди знав, що ти не вчений! Тремтиш, еге ж? Тремтиш від жаги побачити нескінченно далекі речі, відкриті мною? Чого ж ти не рухаєшся тоді? Стомився? Ти, друже, не хвилюйся, вони вже йдуть. Дивись! Дивись, трясця тобі, дивись… Воно якраз за твоїм лівим плечем…»

Все, що відбулося потім, можна розповісти досить стисло – ймовірно, ви знаєте подробиці з газет. Полісмени почули постріл в будинку старого Тілінгоста, і знайшли там нас: мертвого Тілінгоста та несвідомого мене. Вони мене заарештували, оскільки моя рука стискала револьвер, та вже за три години мене було звільнено – вони виявили, що Тілінгост помер від апоплексичного удару, а мій постріл було спрямовано на згадану раніше машину, що лежала після того безпорадним брухтом на підлозі лабораторії. Я не розповідав багато з того, що побачив, бо побоявся скепсису коронера; але з даного мною розмитого нарису, лікар зробив висновок: поза всякими сумнівами, мене загіпнотизував божевільний, вбивця, одержимий помстою.

Як би хотілося вірити тому лікареві! Мої розхитані нерви трохи б заспокоїлися, якби я міг відволіктися від думок про повітря та небо навколо та наді мною. Я ніколи не відчуваю себе на самоті чи в комфорті, і огидне відчуття, ніби мене щось переслідує, іноді приходить у стані втоми. Але лише один простий факт не дозволяє мені повірити лікареві: поліція так і не знайшла тіла тих слуг, яких нібито вбив Крофорд Тілінгост.

© Олександр Артамонов, переклад з англійської, 2015.

Advertisements