Сни у відьомському домі

Чи це сни спричинили його лихоманку, чи це лихоманка породила ці сни – Волтер Ґілман не знав. З усіх усюд підповзав згубний, нестерпний жах древнього міста та трухлявого, нечестивого горища в мансарді, де він писав, навчався та змагався з кресленнями та формулами, не полишаючи їх навіть на своєму дешевому залізному ліжку. Його слух досяг надприродного, нестерпного ступеню чутливості, і вже давно зупинив він дешевий годинник з маятником, чиє тікання здавалося йому розкатами грому чи артилерійськими залпами. Вночі ледь помітного руху в чорному місті за вікнами, зловісної біготні щурів усередині вологих перегородок, чи скрипу невидимих балок столітнього дому було для нього достатньо, щоб відчути навколо себе натовп демонів з пекла. В пітьмі завжди безліч незрозумілих звуків – втім, усе одно часто його охоплював страх, якщо звичні для нього звуки раптом зтишувалися та дозволяли чути інші, слабші звуки, що, здавалося, постійно ховалися за першими.

Був він у незмінному, сповненому легенд місті Аркхемі, з ґронами його двоскатних дахів, що просідали та хиталися над мансардами, де відьми ховалися від людей Короля в темні, ранні часи цих провінційних земель. І жодне місце Аркхему не було занурене в більш темні спогади, ніж кімната на горищі, що стала прихистком для нього – бо саме цей дім і ця кімната аналогічно вже прихистили стару Кезію Мейсон, чию втечу з Салемської тюрми жоден не здатен був пояснити. Було це у 1692 – охоронець з’їхав з глузду ту бурмотів щось про малу, вкриту хутром істоту з білими іклами, що вибігла з камери Кезії, і навіть Коттон Мезер не зміг розтлумачити сенс кривих ліній та кутів, намальованих на сірих кам’яних стінах якоюсь червоною липкою речовиною.

Мабуть, Ґілманові не варто було так наполегливо вчитися. Неевклідових розрахунків та квантової фізики достатньо, щоб напружити будь-який розум; і коли до цього додаються фольклор та спроби дослідити дивне підґрунтя багатовимірної реальності через призму жахливих підказок з ґотичних оповідань та дикого шепоту з каміну, важко залишитися вільним від розумового перенапруження. Ґілман приїхав з Геверхілу, але, як тільки він поступив до Аркхемського коледжу – одразу почав шукати зв’язки між своєю математикою та фантастичними легендами стародавньої магії.

Щось у повітрі старовинного міста затьмарило ого уяву. Професори з Міскатоніка змусили його зменшити навантаження, і навіть в певних аспектах скоротили його курс. Більше того – вони позбавили його можливості шукати в сумнівних старих книжках приховані секрети, помістивши їх під замок у сховищі університетської бібліотеки. Втім, усі ці міри було застосовано запізно, тому Ґілман вже дістав деякі страхітливі підказки з мерзенного «Некрономікону» Абдула Альхазреда, фраґментів Книги Ейбона, заборонених Unaussprechlichen Kulten фон Юнца, та зіставив їх зі своїми абстрактними формулами властивостей простору та зв’язків між вимірами – відомими та невідомими.

Він знав – його кімната знаходиться у відьомському домі – через це, власне, він її і зняв. В Ессекському графстві зберігалося багато записів про суд над Кезією Мейсон, і те, що вона відкрила під тиском Оєра та Термінера, збуджувало в Ґілмані цікавість, яка виходила за межі будь-якого розуму. Вона розповіла судді Готорну про прямі та криві лінії, які можна провести до пункту призначення крізь стіни простору до інших просторів, і натякнула, що такі прямі та криві лінії часто використовувалися на певних зібраннях опівночі – на темній галявині біля білого каменю, за Луковим Пагорбом, та на безлюдному річковому острові. Казала вона також про Чорного Чоловіка, про свою клятву, і про своє таємне ім’я Нахаб. Потім вона накреслила ті штуки на стіні своєї камери, та зникла.

В дивні речі щодо Кезії Ґілман вірив, і, дізнавшись про те, що її житло вціліло після більш ніж 235 років, він химерно здригнувся. Коли до нього дійшли аркхемські чутки про постійну присутність Кезії в старому будинку та на вулицях поряд, про те, що іноді, прокинувшись, аркхемці знаходять на своєму тілі сліди людських зубів, про плач дітей, звук якого чують ближче до Травневої Ночі та Дня Всіх Святих, про жахливий сморід у мансарді будинку, що з’являється якраз після цих страхітливих дат, і про малу, вкриту хутром істоту з гострими зубами, що блукає трухлявим будинком та містом, обнюхуючи з цікавістю людей в найтемніші години перед світанком – тоді він вирішив оселитися там за будь-яку ціну. Кімнату було легко зняти; дім був непопулярним, нерентабельним, і вже давно житло в ньому коштувало копійки. Ґілман не міг сказати, що він очікував там знайти, але знав він, що хоче перебувати в будівлі, де певні обставини більш чи менш раптово подарували звичайній старій жінці XVII століття настільки глибоке розуміння математики, яке, можливо, перевершувало найзначніші здобутки Планка, Гейзенберга, Ейнштейна та де Сіттера.

Він шукав на дерев’яних та гіпсових стінах сліди таємних креслень на кожному місці, вільному від шпалер – і протягом тижня отримав східну кімнату в мансарді, де Кезія, швидше за все, практикувала свої закляття. Вона завжди була вільною – бо жоден не хотів там надовго залишатися – але поляк-господар дому все одно з обережністю поставився до питання оренди. Незважаючи на все це, з Ґілманом не сталося нічого – звісно, поки не прийшла лихоманка. Примарна Кезія не літала крізь похмурі холи та кімнати, мала істота в хутрі не заповзала до його оселі, та не обнюхувала його, і жоден запис заклять відьми не відкрився його невпинним пошукам. Іноді він блукав закутками темних небрукованих вуличок, що смерділи пліснявою – жахливі бурі будинки, яким не знати, скільки років, стояли похилено, поступово розвалюючись та насмішкувато видивляючись крізь свої вузькі вікна з маленькими ставнями. Він знав, що одного разу тут відбулися дивні речі, і коли він уявляв, що ті жахіття, можливо, хоча б у найтемніших, найвужчих та найзаплутаніших вуличках не повністю зникли – в нього виникали різноманітні припущення. Він також двічі навідувався на острів, що мав дурну славу, та замалював окремі кути, утворені рядами вкритих мохом сірих каменів, чиє походження було таємничим та сягало незапам’ятних часів.

Ґілманова кімната мала хороший розмір, але на дивину асиметричну форму; північна стіна була нахилена всередину кімнати, до неї ж схилялася й низька стеля в тому ж напрямку. Окрім помітної пацючої нори поруч зі слідами таких самих нір, але вже забитих, не було ніякого доступу чи ознак шляху, що колись існував – до простору, що мав бути між нахиленою та зовнішньою стінами з північного боку будинку, оскільки з вулиці було видно вікно, забите дошками вже дуже давно. Горище над стелею – там, швидше за все, знаходився ще один поверх – також було недоступним. Коли Ґілман виліз драбиною на затягнену павутинням верхню частину мансарди, там виявився слід проходу, ретельно забитого старими дошками та міцними дерев’яними цвяхами, що були в широкому вжитку в колоніальному столярстві. Втім, як він не вмовляв, впертий господар не дозволив оглянути жоден з цих сховків.

З плином часу, криві стіна та стеля все більше й більше поглинали його увагу; відтак, він почав читати про математичні значення дивних кутів, щоб отримати хоча б розмитий натяк на їхнє призначення. Стара Кезія, як він міркував, безумовно мали причини для того, щоб жити в кімнаті з такими специфічними кутами; хіба вона не стверджувала, що відомі їй шляхи за межі просторового та часового світу пролягають через певні кути? Поступово він втратив інтерес до тих недоступних сховків, виявивши, що нахилені поверхні стіни та стелі стосувалися якраз того простору, в якому сам він знаходився – з цього боку стіни.

Початок його лихоманки та снів припадає на перші числа лютого. Вочевидь, певний час курйозні кути Ґілманової кімнати здійснювали свій дивний, повністю гіпнотизуючий ефект; протягом сірої, темної зими він все частіше вдивлявся в кут, в якому стеля, що схилялася вниз, зустрічалася зі стіною, опущеною всередину кімнати. Протягом цього періоду, його серйозно занепокоїла власна нездатність концентруватися на вивченні формул – наближалася сесія. Не менш його дратувало і раптове загострення слуху. Життя перетворилося на настирну, зовсім нестерпну какофонію, а разом з тим з’явилося постійне, страхітливе відчуття інших звуків – можливо, звідти, де не існує життя – балансуючих на граничній межі чутливості. Коли зникали виразні звуки, найгіршими ставали пацюки в древніх перегородках. Іноді їхнє дряпання здавалося зумисним. Коли воно звучало з-за нахиленої північної стіни, то змішувалося ніби з сухим тріском – а коли джерелом звуку було вже протягом століття зачинене горище за нахиленою стелею, Ґілман кожного разу зіщулювався, ніби передчуваючи появу якогось жахіття, що лише вичікувало свого часу, щоб врешті спуститися та буквально поглинути його.

Сни були повністю за межею здорового глузду, і Ґілманові здавалося, що вони – загальний результат його досліджень в галузях математики та фольклору. Забагато він роздумував про ті нечіткі області, що, згідно з його формулами, мали лежати поза трьома відомими нам вимірами, а також про ту можливість, що стара Кезія Мейсон – під керівництвом сил поза цим світом – дійсно знайшла прохід до тих областей. Пожовтілі записи графства містили її свідчення, а також – свідчення її обвинувачів, з їхньою жахливою суґестивністю до всього, що перевищує людський досвід – а також опис прудкої істоти в хутрі, що слугувала в якості її фаміліара – все це було до болю реалістичним, незважаючи на найменш імовірні деталі.

Та істота, що була не більшою за товстого пацюка – городяни пошепки називали її «Бурим Дженкіном» – здавалася плодом визначного випадку колективної галюцинації, бо у 1692 не менше ніж 11 осіб засвідчили, що бачили, як він промайнув. Ходили певні чутки, в які вірило надзвичайно шокуюче багато людей. Свідки казали, що створіння мало довге хутро та форму пацюка, але з гострими іклами та бородатим обличчям, як у злої людини, лапи ж його нагадували тоненькі людські ручки. Воно отримувало послання як від старої Кезії, так і від диявола, і харчувалося кров’ю відьми – смоктало її, наче вампір. Голос його звучав, як мерзенне хихотіння, і говорити воно могло усіма можливими мовами. Серед усіх потворних жахіть Ґілманових снів, ніщо не сповнювало його більшою панікою та огидою, ніж цей богохульний та принизливий гібрид, чий образ з’являвся до нього вночі у тисячі разів більш ненависним, ніж будь-що з того, що міг він удень узагальнити, виходячи з древніх записів та сучасних чуток.

Найчастіше уві сні Ґілман занурювався у нескінченні безодні сутінків, охоплені невимовними кольорами та жахливо беззв’язними звуками; до безодень, чию фізичну сутність, гравітаційні властивості та відношення до самого себе він навіть і не зміг би спробувати пояснити. Він не йшов і не стрибав, не летів і не плив, не повз і не звивався; замість того, він постійно відчував стан руху, що частково відбувався за його волею, а частково – поза нею. Про власний стан він не міг судити, бо через певне зміщення перспективи не бачив ані своїх рук, ані ніг, ані торса; втім, він відчував, що його фізична організація та здібності якимось чином дивовижно трансмутували та вочевидь були в певному ґротескному відношенні до його нормальних пропорцій та властивостей.

Безодні ті в жодному випадку порожніми не були, бо усюди стовбичили маси з невимовними кутами – субстанції чужорідного кольору, частково органічні, частково неорганічні. Кілька органічних об’єктів здавалося, розбурхали нечіткі спогади в глибинах Ґілманового розуму, хоча він і не мав жодної свідомої ідеї стосовно їхніх насмішливих натяків чи пропозицій. В пізніших снах він почав розрізняти окремі категорії органічних об’єктів, кожна з яких, здавалося, має власну, радикально відмінну від інших поведінкову парадигму разом з базовими мотиваціями. До однієї з цих категорій він включав об’єкти трохи менш логічні та іррелевантні в своїх рухах, порівняно з членами інших категорій.

Всі ці об’єкти – як органічні, так і неорганічні – були тотально поза можливостями опису та навіть поза розумінням. Іноді Ґілман порівнював неорганічні маси з призмами, лабіринтами, ґронами кубів та планет, а також – з циклопічними будівлями; органічні ж предмети здавалися йому пузирями, восьминогами, стоніжками, живими індійськими ідолами та заплутаними арабесками, що рухались на зміїний лад. Все, що він бачив, було невимовно загрозливим та страхітливим; якщо хоча б одна з органічних сутностей демонструвала своїми рухами, що помітила його, він відчував гострий, жахливий переляк, через який кожного разу і прокидався. Про рух органічних сутностей він міг розповісти не більше, ніж про власний рух. Іноді він споглядав ще більші містерії – деякі сутності могли раптово з’явитися з порожнього простору, або тотально зникнути – так само раптово. Пронизливі, стрімкі коливання звуку, що сповнювали безодні, були поза всякими уявленнями про тон, тембр чи ритм; втім, виявлялася певна синхронність між звуками та розпливчастими візуальними змінами у незрозумілих об’єктах навкруги – як органічних, так і неорганічних. Ґілман мав постійне відчуття жаху через те, що одного разу звук міг би зрости до нестерпного ступеню інтенсивності протягом однієї з цих темних, безжально незворотних пульсувань.

Але не серед цього виру повної відчуженості побачив він Бурого Дженкіна. Те шокуюче, мале жахіття очікувало його в більш світлих, окреслених снах, що приходили якраз перед зануренням до найвіддаленіших глибин сну. Зазвичай він лежав у темряві, намагаючись не заснути, коли слабкі відблиски палаючого червоного сонця мерехтіли у древній кімнаті, огортаючи фіолетовим туманом той самий кут, що настільки глибоко проник до його розуму. Жахіття з’являлося з пацючої нори в кутку та хутко бігло до нього встеленою широкими дошками підлогою зі злим наміром на своєму крихітному, бородатому людському обличчі – але цей сон завжди милостиво припинявся до того, як та потвора підходила занадто близько, щоб обнюхати його. Воно мало пекельно довгі, гострі собачі ікла. Кожного дня Ґілман намагався заткнути нору, але кожної ночі реальні жителі перегородок прогризали перешкоду, якою б вона не була. Якось він забив туди цвях, який йому дав домовласник, але наступної ж ночі пацюки прогризли нову нору – і разом з тим виштовхнули зі стіни чи принесли з собою до кімнати курйозні маленькі фрагменти кісток.

До лікаря Ґілман зі своєю лихоманкою не звернувся, бо якби його відправили до лазарету Коледжу, сесію він би точно не склав – кожна мить була необхідна для підготовки. Власне, він вже завалив екзамени з диференційного числення та загальної психології, і тепер мав встигнути виправити оцінки, поки не закінчився строк для перездач.

В березні до його світліших марень, що передували снам, увійшов свіжий елемент, і жахлива фігура Бурого Дженкіна почала з’являтися в супроводі розмитої плями, що все більше й більше набувала рис похилої старої жінки. Ця нова гостя бентежила його значно більше, ніж він міг уявити, але згодом він дійшов до висновку, що цю каргу йому вже доводилося бачити двічі – на темному перехресті біля покинутої верфі. Розгледівши тоді злий, сардонічний вираз, з яким карга на нього витріщилася – без жодної причини – він весь затремтів, особливо в перший раз, коли здоровезний пацюк, що пробігав алеєю поруч, викликав у нього безглузді думки про Бурого Дженкіна. Зараз, розсудив він, ті нервові страхи віддзеркалилися у беззв’язних мареннях.

Він не міг заперечувати того, що вплив будинку був шкідливим; але залишки його раннього нездорового інтересу досі не відпускали його звідти. Він стверджував, що саме лихоманка є причиною його нічних фантазій, і що коли вона трохи знижувалася – нічні видіння також відступали. Втім, видіння ті були до огидності живими та переконливими, і коли б він не прокинувся – завжди залишалося нечітке відчуття того, що дуже багато з нічних подій він просто забув. З огидою він вірив у те, що в тих забутих снах відбувалися його розмови з Бурим Дженкіном та старою, і що вони закликали його піти кудись з ними, щоб зустріти третього – значно могутнішого за обидвох.

В кінці березня він почав підтягувати математику (хоча й інші предмети все більше його непокоїли). Інтуїтивно він розв’язав Ріманові рівняння, і вразив професора Апхема своїм розумінням четвертого виміру та інших проблем, що всю групу змушували пасти задніх. Якось після обіду була дискусія про можливі химерні викривлення простору та про теоретичне осмислення близькості чи навіть контакту між нашою частиною космосу ті різноманітними ділянками, настільки ж далекими, як найвіддаленіші зірки чи міжгалактичні безодні – або навіть настільки неймовірно віддаленими, як теоретично існуючі поза межами Ейнштейнівського часово-просторового континууму космічні об’єкти. Усі були в захваті від того, як Ґілман підійшов до цієї теми, хоча й деякі з його гіпотетичних прикладів підсилили розповсюджені чутки щодо його нервозності та усамітненого життя, що трактувалися як вияви ексцентричності. Студенти лише головами хитали, коли слухали його абсолютно серйозну теорію про те, ніби людина – маючи математичні знання, з якими нинішню математику і порівняти неможливо – здатна вільно крокувати з Землі до будь-якого іншого небесного тіла, що лежить в одній з безлічі точок космічного простору. Такий крок, казав він, потребував би лише дві стадії; перша – це вихід з тривимірної сфери, яку ми знаємо, а друга – це повернення до тривимірної сфери в іншій точці – хоч би й в одній з тих, що лежать у нескінченній віддаленості.

Можна було погодитися з тим, що в багатьох випадках цього можна досягти, не втративши життя. Будь-яка істота з будь-якої частини тривимірного простору ймовірно могла вижити у четвертому вимірі; і збереження життя на другому етапі залежить від того, яку чужу частину тривимірного простору істота обрала для свого повернення. Жителі певних планет можуть жити на певних інших планетах – навіть у інших галактиках чи інших просторово-часових континуумах з подібними вимірами – втім, звісно, має існувати безліч незаселених, хоча й математично зіставлених тіл чи просторових зон.

Було також можливо для жителів даного простору з його вимірами вижити і в невідомих досі та незбагненних областях з більшою кількістю вимірів – хоч всередині, хоч ззовні вони стосовно даного просторово-часового континууму – і що протилежне аналогічно є справедливим. Звісно, все це лише спекуляції, але можна бути впевненим, що мутація, спричинена переходом з даного просторового плану до вищого плану не спричинить розпаду біологічної цілісності в нашому її розумінні. Ґілман не розтлумачував цього положення чітко, але розмитість у цій частині його теорії була більш ніж переважена ясністю в інших складних аспектах. Професорові Апхему особливо сподобалася його демонстрація зв’язку між вищою математикою та певними фазами магічного мистецтва, що сягало ранніх віків незапам’ятної давнини, коли люди, або їхні попередники, знали про космос та його закони набагато більше, ніж ми.

Вже в перших числах квітня Ґілман занепокоївся своєю лихоманкою, що ніяк не проходила. Окрім того, збентежили його й оповідки сусідів, в яких йому приписувався лунатизм. Видавалося, що часто його не було в ліжку, а скрипіння підлоги в його кімнаті зауважив сусід знизу. Той чолов’яга також розповідав, що чує щоночі, як нагорі ходять у взутті; але Ґілман був упевнений, що це точно помилка, бо вранці черевики та інший одяг завжди знаходилися на тому ж самісінькому місці, де він залишав їх увечері. В тому гидкому старому домі можна було будь-які різновиди слухових галюцинацій в собі розвинути – хіба сам Ґілман вже не чув навіть протягом дня ті самі звуки, відмінні від шкрябання пацюків, що лунали з чорних сховків за схиленими стіною та стелею? Його патологічно чутливі вуха почали розрізняти звук кроків на горищі, замкненому бозна скільки років тому, і деколи подібні галюцинації були до болю реалістичними.

Втім, він і сам знав, що став сновидою; двічі вночі його не знайшли у кімнаті – хоча й увесь одяг лежав на місці. В цьому його запевнив Френк Елвуд, одногрупник, змушений жити в цьому мерзенному, неприємному будинку через бідність. Елвуд навчався вночі, і прийшов за допомогою з диференційними рівняннями, але Ґілмана не було вдома. Звісно, він вчинив нахабно, відчинивши незамкнені двері, коли на стук ніхто не відповів, але допомога йому була дуже потрібна, і він сподівався, що сусід пробачить, якщо збудити його обережно. В усякому разі, Ґілмана там не було, і сам він, почувши цю історію, здивувався – куди ж можна було ходити без взуття, у самій лише піжамі? Так, він вирішив дізнатися, в чому справа, і посипати підлогу в коридорі борошном, щоб побачити, куди ведуть сліди – якщо про його лунатизм казатимуть ще. Двері були єдиним можливим виходом, бо за вікном нікуди було ногу поставити.

З настанням квітня, Ґілманів слух, загострений лихоманкою, почали дратувати слізливі молитви забобонного інженера ткацьких станків, Джо Мазуревича, чия кімната знаходилася на першому поверсі. Раніше Мазуревич розповідав довгі, беззв’язні історії про привид старої Кезії та істоту в хутрі, з гострими іклами, що все обнюхує – казав він, що інколи вони і до нього приходять, і лише срібне розп’яття, яке дав йому отець Іваницький з церкви Св. Станіслава, рятувало його. Тепер він молився, бо наближався день Відьомського Шабашу.

Травневої, або Вальпургієвої, ночі найчорніше зло тиняється світом, і всі раби Сатани збираються, щоб здійснити свої безіменні ритуали та справи. В цей час в Аркхемі завжди коїлося щось страшне – хоча й витончені жителі Міскатонікської авеню та вулиць Високої та Сальтонстальської робили вигляд, ніби нічого про це не знають. Станеться знову щось жахливе – і вочевидь зникне декілька дітей. Джо було відомо про це – його бабуся чула такі оповідки від своєї бабусі в старі часи. Було мудро молитися та перебирати вервичку, коли наближався травень. Вже протягом трьох місяців Кезія та Бурий Дженкін не з’являлися ані в кімнаті Джо, ані біля дверей Павла Чоїнського, та й ніде їх не було – їхня відсутність не передвіщала нічого доброго. Вони до чогось готувалися.

Ґілман прийшов до лікаря 16 числа, і був здивований: температура в нього була не настільки високою, як здавалося. Лікар добре його оглянув і порадив звернутися до невропатолога. Роздумуючи про це, Ґілман радів, що не пішов до значно прискіпливішого лікаря з Коледжу. Старий Волдрон, що вже колись урізав йому заняття, цього разу також змусив би його до відпочинку – з огляду на те, що Ґілман знаходився у кроці до великих звершень у своїх рівняннях, про жоден відпочинок навіть мови бути не могло. Він фактично досяг межі, що пролягала між відомим всесвітом та четвертим виміром, і хто знає, наскільки далеко він ще може просунутися?

Втім, навіть коли подібні думки приходили до нього, він не розумів, звідки береться його дивна впевненість в тому, що вони справедливі. Невже це небезпечне відчуття близькості до межі – результат формул, якими він щодня вкривав аркуші паперу? М’які, тихі, уявні кроки на горищі зверху позбавляли його сили духу. І тепер знову розросталося відчуття, ніби хтось постійно змушує його зробити дещо жахливе – чого зробити він аж ніяк не може. Що стосовно лунатизму? Куди він ходить ночами? Врешті, що це за нечіткий, ледве відчутний звук, який іноді досягає його слуху серед божевільної суміші незрозумілих шумів навіть удень, коли він не спить? Ритм цього звуку не співвідноситься з жодним земним явищем – окрім, можливо, якихось незнаних пісноспівів з відьомського Шабашу, і інколи він боявся, що звук цей відповідає певним ознакам нечітких ревінь чи криків з тих повністю чужих безодень його снів.

Іноді сни ставали нестерпними. У світлій фазі, що їм передувала, зла карга мала диявольськи чіткі риси, і Ґілман упевнився, що саме її він тоді злякався на вулиці. Її зігнута спина, довгий ніс та зморщене підборіддя неможливо було сплутати, а безформні бурі лахи, що вкривали її тіло, виглядали так само, як і того разу. Її обличчя виражало жахливу суміш недоброзичливості та тріумфального збудження, і, прокидаючись, він одразу згадував каркаючий голос, що наказував та лякав. Він мав зустрітися з Чорним Чоловіком, і разом з ними усіма підійти до трону Азатота в центрі Нескінченного Хаосу. Так вона казала. Він мав поставити підпис власною кров’ю в книзі Азатота, та взяти собі нове таємне ім’я – якщо вже його особисті пошуки зайшли настільки далеко. Але піти разом з нею, Бурим Дженкіном та тим іншим до трону Хаосу, де безглуздо лунав звук тонких флейт, йому заважав той факт, що ім’я «Азатот» бачив він у «Некрономіконі», де позначалося ним первісне зло, занадто жахливе, щоб його описувати.

Стара завжди з’являлася з тонкого повітря біля кута, де зустрічалися схилені площини стелі та стіни. Здавалося, що вона кристалізується в точці, ближчій до стелі, ніж до підлоги, і кожної ночі вона опинялася трохи ближче та набувала чіткіших рис перед тим, як сон переривався. Бурий Дженкін, також під кінець сну, завжди опинявся трохи ближче, і його жовто-білі ікла шокуюче блищали у тому неземному фіолетовому мерехтінні. Його пронизуючий, огидний сміх все більше підбирався до Ґілманової голови, і вранці той згадував, як звучали слова «Азатот» та «Ньярлатхотеп».

В глибших снах все також набувало більшої чіткості, і Ґілман все більше відчував, що сутінкові безодні навколо нього належать до четвертого виміру. Ті органічні сутності, чиї рухи видавалися найменш жахливо іррелевантними та безглуздими, вочевидь являли собою проекції життєвих форм нашої планети, включаючи людей. Що ж стосовно інших – тих, які поводилися дійсно абсурдно – Ґілман навіть уявити не насмілювався. Два об’єкти з найменш абсурдними рухами – величезне скупчення райдужних пузирів витягнутої сфероїдної форми, та значно меншого розміру багатокутник незрозумілих кольорів, поверхня кутів якого постійно коливалася – здавалося, помітили його та спочатку почали його переслідувати, а потім попливли попереду, коли він змінив свою позицію серед титанічних призм, лабіринтів, скупчень кубів, площин та квазі-будівель; а ревіння та крик навколо все зростали та зростали, досягаючи певного жахливого рівня буквально невимовної інтенсивності.

Протягом квітневої ночі з 19 на 20 число, сталося дещо зовсім інакше. Ґілман напівсвідомо просувався сутінковими безоднями разом з тим скупченням пузирів та малим багатокутником, що пливли попереду – і раптом він помітив виразні прямі кути, утворені гранями кількох велетенських нагромаджень призм. Наступної миті він опинився поза безоднею, і стояв, здригаючись, на каменистому пагорбі, охопленому яскравим зеленим світлом. Був він босий, у піжамі, і, спробувавши пройтися, виявив, що не може зробити ані кроку. Клуби туману ховали все, окрім схилу пагорбу, і він відігнав думку про звуки, що могли нахлинути знизу.

Потім він побачив два силуети, що енергійно дряпалися схилом до нього – стару жінку та малу істоту в хутрі. Карга встала на коліна та схрестила свої руки в певну фігуру, в той час, як Бурий Дженкін вказував кудись своєю пухнастою лапкою, до жаху схожою на людську руку – було очевидно, що йому складно робити цей жест. Під впливом незрозумілого імпульсу, Ґілман поплентався вперед, у напрямі, утвореному кутом між перехрещеними руками старої та мерзенною лапкою, і, ще не встигнувши зробити третій крок, Ґілман знов опинився в сутінкових безоднях. Навколо закрутилися геометричні форми, і він відчув запаморочення та відсутність часу як такого. Врешті, він прокинувся у своєму ліжку, в мансарді з божевільними кутами – в старому зачарованому домі.

Зранку йому було дуже погано, і довелося пропустити всі заняття. Щось незнане привертало його увагу. І він не міг не витріщатися на один і той самий сектор підлоги. З наближенням дня, фокус його невидячого погляду змінювався, і вже десь опівдні він переміг бажання вдивлятися в пустку. Десь о другій він вийшов пообідати, і, спускаючись низькими вулицями міста, раптом зауважив, що його погляд постійно звернено до південного сходу. Через силу він завітав до кафетерію на Церковній вулиці, але, поївши, відчув ще більший потяг до незнаного.

Варто було б звернутися до невропатолога – може, все це якось пов’язано з його сомнамбулізмом – але перед тим треба було хоча б спробувати самотужки перемогти це закляття. Безсумнівно, в якійсь мірі він міг іти всупереч цьому потягу; так, він зібрав свою волю та навмисно поплентався на північ, уздовж вулиці Ґаррісона. Згодом, досягнувши мосту через Міскатонік, він був у холодному поту – схопившись за залізні перила, він споглядав сумнозвісний острів, де чіткі лінії древніх стоячих каменів похмуро виглядали у вечірньому світлі.

І тоді почалося. Він побачив на тому безлюдному острові абсолютно чіткий живий силует; поглянувши ж вдруге, він переконався – це дійсно дивна стара жінка, чий жахливий вплив так катастрофічно виявився в його снах. Висока трава навколо неї ворушилася, ніби якась мала істота повзає в ній по землі. Як тільки стара почала розвертатися до нього, він чкурнув з того мосту, щоб заховатися в лабіринтах припортових алей. Коли острів залишився вже далеко позаду, він відчув, яке монструозне нездоланне зло випромінював сардонічний погляд тієї похиленої, древньої фігури в темному одязі.

Втім, його досі тягнуло на південний схід, і лише завдяки невимовному напруженню своїх сил, Ґілман зміг повернутися до старого будинку і піднятися скрипучими сходами. Декілька годин він сидів – тихий та безпорадний – а погляд його рухався все більше у західному напрямку. Десь о шостій його загострений слух вловив завиваючі молитви Джо Мазуревича двома поверхами нижче, і у відчаї він одягнув капелюха та вирушив на залиті золотим промінням вечірнього сонця вулиці, дозволяючи потягу, що тепер набув чіткого південного напряму, керувати ним, як завгодно. За годину він опинився посеред темного поля біля струмка Повішеного – де над головою його мерехтіли весняні зірки. Потреба в прогулянці змінилася потребою містично зануритися в простір, і раптом він зрозумів, де знаходиться джерело цього потягу.

Воно було у небі. Певна точка серед зірок володіла ним і кликала його. Точка ця була приблизно між Гідрою та Арґонавтом, і він знав, що саме ця точка вабила його з самого світанку. Вранці вона була під ногами; вдень вона рухалася південним сходом, і тепер вона чітко сяє на сході – і вже схиляється на захід. Але в чому ж справа? Невже він з’їхав з глузду? Як довго це триватиме? Знову оволодівши собою, Ґілман розвернувся і прийшов до зловісного старого будинку.

Мазуревич чекав на нього біля дверей – здавалося, що він одночасно і хоче, і боїться розповісти чергову забобонну чутку. Стосувалася вона відьомського світла. Минулої ночі Джо був на святі – в Массачусетсі відмічали день Патріота – і повернувся додому після опівночі. Коли він дивився на будинок з вулиці, спочатку йому здалося, що Ґілманове вікно темне; але потім він помітив розмите фіолетове сяйво всередині. Він хотів попередити джентльмена щодо цього сяйва, оскільки всі в Аркхемі знають, що це – відьомське світло Кезії, яке блищить зазвичай навколо Бурого Дженкіна та привида самої старої карги. Раніше він про це не казав, але тепер сказати було необхідно, бо зрозуміло: Кезія зі своїм ікластим фаміліаром шукають молодого джентльмена. Колись він разом з Павлом Чоїнським та Домбровським, домовласником, дійшли до висновку, що це світло блищить крізь тріщини закритого горища над кімнатою молодого джентльмена, але всі втрьох домовилися не казати Ґілманові про це. Втім, краще було б, якщо джентльмен орендує іншу кімнату, і дістане собі розп’яття від якогось доброго священника, як-от отець Іваницький.

З кожним словом того чоловіка, Ґілман відчував, як його горло стискає невимовна паніка. Він знав, що Джо був напідпитку, коли прийшов тієї ночі додому, однак, від згадки про фіолетове світло у вікні мансарди він жахнувся. Палаюче сяйво саме такого кольору завжди оточувало стару каргу та малу істоту в хутрі якраз в тих світлих, чіткіших снах, що передували його зануренню до незнаних безодень, і думка про те, що притомна інша людина могла бачити сяйво з його снів, була буквально поза межами здорового глузду. Звідки б міг цей чоловік взяти таку дивну деталь? Може, він сам про це говорив, блукаючи будинком уві сні? Ні, відповів Джо, він не говорив нічого подібного, хоча варто було б подумати про такий варіант. Можливо, Френк Елвуд міг би щось про це розповісти, от тільки спитати в нього незручно.

Лихоманка – дикі сни – сомнамбулізм – слухові галюцинації – потяг до певної точки в небі – і тепер ще й, можливо, божевільні балачки вночі. Треба припинити навчання, зустрітися з невропатологом і взяти себе в руки. Піднявшись на другий поверх, він зупинився біля дверей Елвуда, але побачив, що в кімнаті нікого нема. Тож, довелося пройти до мансарди, і там залишитися в темряві. Погляд його тепер було звернено на південний захід, але, окрім того, він зауважив, що ретельно прислухається до якогось звуку за зачиненим горищем зверху, і наполовину уявляє, як жахливе фіолетове світло проходить крізь малесенькі тріщини у низькій, схиленій стелі.

Коли Ґілман спав тієї ночі, фіолетове світло зійшло на нього з підвищеною інтенсивністю, і стара відьма разом з малою істотою в хутрі – підібравшись ближче, ніж коли-небудь до цього – сміялися, видаючи нелюдські крики та роблячи диявольські жести. Він з радістю провалився до розмитих ревучих сутінкових безодень, хоча й те веселкове скупчення пузирів, разом з калейдоскопічним малим багатокутником, загрозливо та лякаюче переслідувало його. Потім відбулася якась зміна – зверху та знизу з’явилися дві широкі плоскості, на вигляд з липкої субстанції – ця зміна завершилася спалахом божевілля та сяйвом незнаного, чужого світла, в якому шаленим та заплутаним чином жовтий та карміновий кольори поєдналися з індиго.

Він напівлежав на високій терасі з фантастичною балюстрадою, що височіла над безкраїми джунглями позаземних, неймовірних піків, збалансованих площин, будинків, мінаретів, горизонтальних дисків на верхівках башт та незліченних інших форм, настільки ж диких – частково кам’яні, частково металеві, вони своєю красою сяяли у змішаному світлі, що сходило з різнокольорового неба. Зверху він побачив три величезні полум’яні диски – вони були різних кольорів та знаходилися на різних дистанціях від кривої, нескінченно далекої лінії обрію, що простягалася за низькими пагорбами. Поруч з ним ряди вищих терас зникали у небі настільки далеко, наскільки він здатен був бачити. Місто внизу неможливо було охопити одним поглядом, і він сподівався, що тамтешні звуки не досягнуть його слуху.

Мозаїчну підлогу, з якої він легко піднявся, було зроблено зі з’їденого часом, відшліфованого каменю, назву якого Ґілман не знав; мозаїка ж була складена з плиток, що мали просто божевільні кути, але при цьому не вражали в цілому своєю асиметричністю – ніби базувалися їхні форми на певній позаземній симетрії, закони якої він не міг збагнути. Балюстрада була високою, делікатною та загалом являла собою фантастичну роботу – вздовж перил стояли, розділені короткими інтервалами, невеличкі фігурки гротескного дизайну та витонченої роботи. Як і вся балюстрада, вони, вочевидь, були зроблені з певного сорту блискучого металу, колір якого неможливо було визначити в хаосі змішаних відблисків; стосовно природи цих фігурок залишалося хіба що будувати різноманітні припущення. Вони зображали певні гострі, діжкообразні об’єкти з тонкими горизонтальними руками, що, ніби спиці колеса, розходилися в усі боки від центрального кільця, та з вертикальними пухирцями чи пузирями зверху та знизу бочки. З кожного пухирця розходилося по п’ять довгих, пласких мацаків, кожен з яких мав по три присоски – в цілому це нагадувало мацаки морської зірки – майже горизонтальні, але трохи відхилені від центру бочки. Фігурки були приварені до перил ніжним пухирцем настільки делікатно, що деякі з них вже відламалися – замість них залишилися прогалини. Приблизна висота їх становила 4,5 дюйми, а діаметр разом з горизонтальними руками – десь 2,5 дюйми максимум.

Коли Ґілман піднявся на свої босі ноги, він відчув, наскільки гарячими є плити. Навколо не було нікого, і він одразу підійшов до балюстради, і зачаровано поглянув на нескінченне циклопічне місто, що розкинулося двома тисячами футів нижче. Прислухавшись, він почув ритмічне поєднання нечітких звуків флейт, що охоплювали майже всі тональності – ці звуки доносились з широких вулиць унизу, і він намагався розгледіти, хто ж це грає. Від картини, що предстала перед ним, в нього запаморочилась голова, і він би впав на гарячі плити, якби не схопився інстинктивно за блискучу балюстраду. Його правиця відчула одну з виступаючих фігурок, і та зразу відламалася, залишившись в його руці. Досі напівзапаморочений, він продовжував стискати її, намацавши іншою рукою вільне місце на перилах.

Але раптом його загострений слух відчув якісь звуки позаду, і він озирнувся на нижню терасу. Повільно, хоча й не ховаючись, до нього наближались п’ять фігур, дві з яких були зловісною старою каргою та малою, ікластою тварюкою в хутрі. Від вигляду інших трьох він втратив свідомість – це були живі істоти восьми футів зросту, що мали форму тих гострих фігурок з балюстради – вони пересувалися завдяки павукоподібному сковзанню своїх нижніх мацаків.

Ґілман прокинувся в своєму ліжку, весь у холодному поту; його руки, ноги та обличчя здригалися. Зістрибнувши з ліжка на підлогу, він умився та одягся в шаленому темпі, ніби необхідно було якомога швидше покинути дім. Він не знав, куди йти, але був готовий ще раз пожертвувати своїми заняттями. Дивний потяг до того місця в небі між Гідрою та Арґонавтом послабшав, але натомість з’явився потяг інший, ще сильніший. Тепер він відчував, що повинен йти на північ – нескінченно на північ. Він не насмілився перейти міст, з якого було видно покинутий острів у Міскатоніку, а тому пішов мостом на авеню Пібоді. Він дуже часто спотикався, бо очі та вуха його були прикуті до нескінченно далекого місця в чистому блакитному небі.

Десь за годину він трохи опанував себе і зауважив, що вже вийшов далеко за межі міста. Навколо нього простягалися самі лише солоні болота – широка дорога вела до Інсмуту – того древнього, напівпокинутого міста, яке аркхемці так курйозно зазвичай уникають. Втім, потяг на північ не зменшився, і йому довелось боротися з ним так само, як з попереднім потягом – врешті він зміг балансувати між ними обома. Плентаючись назад, до міста, він взяв собі трохи кави у вуличній ятці, а потім примусив себе піти до публічної бібліотеки, де безпорадно став перебирати журнали. Дорогою він зустрів деяких друзів, і вони підкреслили, наскільки сильна в нього засмага – втім, він не розповів їм про свою прогулянку. О третій годині він пообідав у ресторані, і поміж іншим помітив, що потяг на північ трохи зменшився та розпорошився. Після того він вбив трохи часу в кінотеатрі, дивлячись одну й ту саму картину раз за разом, навіть не приділяючи їй уваги.

Десь о дев’ятій він вирушив додому, і врешті увійшов до древнього будинку. Джо Мазуревич знову завивав у незрозумілих молитвах, і Ґілман швидко забіг до своєї мансарди, не дивлячись, чи є Елвуд вдома. Тоді він увімкнув електричну лампу, і його охопив шок. Спочатку він помітив на столі предмет, якого там раніше не було, а придивившись, вже втратив будь-які сумніви. Те, що там лежало – бо стояти воно не могло – було екзотичною гострою фігуркою, яку в тому жахливому сні він відламав від фантастичної балюстради. Фігурка була абсолютно такою ж, як уві сні. Бочкообразний центр з кільцем посередині, тонкі руки в усі сторони, пухирці з двох боків, та пласкі, вигнути назовні мацаки морської зірки, що розходилися від тих пухирців – все було таким самим. В електричному світлі колір фігурки був райдужно-сірим, змішаним з зеленим, і Ґілман, крізь страх та здивованість, помітив на одному з пухирців сліди зламаного кріплення, яким фігурка з’єднувалась з перилами уві сні.

Лише через ступор він не закричав уголос. Це поєднання сну та реальності неможливо було витримати. Цілковито вражений, він витріщився на фігурку, а потім збіг сходами до Домбровського, домовласника. Завиваючі молитви забобонного інженера досі розносилися темними коридорами, але тепер Ґілманові було вже не до того. Домовласник був удома, і радісно привітав гостя. Ні, він ніколи не бачив цю штуку, і нічого не знає про неї. Однак, його дружина казала, що знайшла дивну металеву річ в одному з ліжок під час прибирання – можливо, це вона і є. Домбровський покликав дружину, і та увійшла до кімнати. Так, це та річ. Вона знайшла її в ліжку молодого джентльмена – біля стіни. Ця річ здалася їй дуже дивною, але ж у кімнаті молодого джентльмена дуже багато дивних речей – книг та креслень, картин та нотаток. Що може вона взагалі знати про цю штуку?

Тож, Ґілман повернувся до мансарди в ментальній метушні, переконаний в тому, що або він досі спить, або його сомнамбулізм досяг таких неймовірних масштабів, що вже водить його невідомими місцями. Звідки в нього ця outre штуковина? Він не пам’ятав її з жодного аркхемського музею. При цьому, десь вона ж мала бути до цього; мабуть, коли він уві сні стискав цю фігурку, йому й наснилася та сцена на терасі з балюстрадою. Треба було б обережно розібратися з цим – і, мабуть, сходити до невропатолога.

В усякому разі, треба дізнатися, куди ж це він ходить уві сні. Повертаючись від господаря будинку на мансарду, він попросив трохи борошна, звісно, не зазначаючи свої наміри стосовно нього. Дорогою знову зупинився біля дверей Елвуда – але в кімнаті було темно, тому він повернувся до своєї мансарди, поклав ту гостру штуку на стіл, і, в цілковитому ментальному та фізичному виснаженні, навіть не роздягаючись, впав на ліжко. З зачиненого горища за схиленою стелею йому почулися дряпання та метушня. Але він був настільки розосередженим, що навіть думати про це не міг. Таємничий потяг на північ ставав все сильнішим – здавалося, його джерело тепер значно ближче – десь у небі.

В сліпучому фіолетовому світлі сну знову прийшли карга та ікласта істота в хутрі – значно чіткіші, ніж будь-коли до того. Тепер вони нарешті досягли Ґілмана, і він відчув, як старечі кігті уп’ялися в нього. З ліжка його жбурнули в пустку, і якусь мить він чув ритмічне ревіння, і бачив сутінкову аморфність розмитих безодень, що вирували навколо. Втім, цього разу все це дуже швидко завершилось, і ось – він у малій, сірій кімнаті без вікон, з грубими балками буквально над головою, і з дивною нахиленою підлогою під ногами. На вищому рівні підлоги стояли низькі полички, заповнені книжками, древніми та понівеченими часом, а в центрі знаходилися стіл та лава – мабуть, якимось чином прикріплені до підлоги. Невеличкі предмети незнаної форми та природи були розкладені на поличках, і в палаючому фіолетовому світлі Ґілманові здавалося, що це такі ж гострі фігурки, як і та, що так жахливо вразила його. Зліва підлога круто спускалася донизу, залишаючи чорну трикутну прірву, з якої раптом вистрибнула мала істота в хутрі, з жовтими іклами та бородатим людським лицем.

Карга досі тримала його зі злою посмішкою, і з-за столу встала фігура, яку він ще жодного разу не бачив – високий, худий чоловік, абсолютно чорний, але без жодного натяку на негроїдні риси; він не мав ані волосся, ані бороди, а одягнутий він був у безформенну робу з якоїсь важкої чорної тканини. Його ноги не було видно за столом та лавою, але видавалося, що він взутий, оскільки коли він міняв своє положення, було чути звук взуття. Той чоловік нічого не говорив, а його лице нічого не виражало. Він лише вказав на величезну книгу, що лежала відкритою на столі, і карга образу всунула в правицю Ґілмана велике сіре перо. Кімнату огортав жах, що зводив з розуму, і найвищої стадії він досяг, коли істота в хутрі видряпалася одягом сновидця до його плечей, а потім спустилася його лівою рукою, врешті вп’явшись гострими іклами в його зап’ястя біля манжету. Коли з рани полилася кров, Ґілман знесилено впав.

Він прокинувся вранці 22 числа з болем у лівому зап’ясті, і побачив, що манжет почорнів від засохлої крові. Його спогади були дуже змішаними, але сцену з чорним чоловіком в невідомій кімнаті він пам’ятав дуже добре. Мабуть, це пацюки покусали його уві сні, спричинивши такий жахливий сон. Відкривши двері, він побачив, що на борошні немає слідів – окрім тих, що залишив здоров’як, який знімав кімнату навпроти. Тож, уві сні він цього разу не ходив. Але щось треба робити з тими пацюками. Варто поговорити з цього приводу з домовласником. Він знову спробував заткнути пацючу нору внизу нахиленої стіни, і запхав туди підсвічник, що якраз мав відповідний розмір. У вухах жахливо дзеленчало – ніби це було відголосся якогось жахливого шуму, почутого у снах.

Прийнявши душ та перевдягнувшись, він спробував пригадати, що ж у тому сні було після сцени у фіолетовому світлі, але в його думках ніщо не викристалізовувалося чітко. Вочевидь, кімната, що наснилася, була породжена формою зачиненого горища, що почало атакувати його уяву з особливою силою, але інші враження були нечіткими та оповитими туманом. Були якісь припущення стосовно розмитих сутінкових безодень та ще ширших, чорніших безодень позаду них – безодень, в яких зникали будь-які натяки на чіткі форми. Його забрали туди те поєднання пузирів та малий багатокутник – постійні його супутники; але вони, як і сам Ґілман, перетворилися на згустки молочної ледь світлої імли в тих пустках найвіддаленішої чорноти. Попереду також рухався певний згусток більшого розміру, що постійно набував якихось незрозумілих форм – здавалося, що всі вони рухались не прямою лінією, але швидше дивними кривими та спіралями якогось примарного виру, що підкоряється законам, незнаним для фізики та математики дослідженої людьми частини космосу. Пригадувалися також певні натяки на величезні стрибаючі тіні, жахливе напівакустичне пульсування та тонкий монотонний звук невидимої флейти – ось і все. Ґілман вирішив, що останній з тих образів наснився йому, бо перед тим він читав у «Некрономіконі» про безглузду сутність на ім’я Азатот, що керує усім часом та простором зі свого чорного трону в центрі Хаосу.

Коли кров було змито, Ґілман чітко побачив рану, і був уражений розташуванням двох маленьких відмітин від укусу на своїй руці. Врешті, він зрозумів, що на ліжку немає ніякої крові, при тому, що на шкірі та одязі її було дуже багато. Може, він ходив кімнатою вві сні, і пацюк вкусив його, коли він сидів на кріслі чи просто завмер у якійсь менш типовій позиції? Він оглянув кожен куток, шукаючи почорнілі краплі крові, але – все марно. Цього разу, подумав він, краще було б розсипати борошно не поза кімнатою, а всередині неї – фактично, так одразу можна буде дізнатися, ходить він уві, чи ні. А втім, він вже знав, що ходить – і тепер треба було це якось припинити. Варто все ж звернутися за допомогою до Френка Елвуда. Цього ранку дивні потяги до неба зменшилися, але замість них з’явилося навіть ще менш зрозуміле відчуття. Це був нечіткий, імперативний імпульс кудись втекти звідси, а куди саме – невідомо. Коли він узяв у руку ту дивну гостру фігурку зі столу, здалося, що старий потяг на північ трохи посилився; але він усе одно знаходився під повною владою нового, значно більш дивацького поклику.

Він узяв колючу фігурку та спустився до кімнати Елвуда, скріпивши серце перед завиваннями інженера, що лунали з першого поверху. Елвуд, хвала небесам, був удома, і дуже схвильовано поставився до розмови з Ґілманом. В них не було багато часу до сніданку та Коледжу – тому Ґілман одразу виклав усі свої сни та страхи. Його сусід виявився дуже співчутливим, і погодився: щось треба робити. Його шокував виснажений, вичавлений вигляд гостя, а окрім того, зауважив він і ненормальну засмагу, про яку всі казали Ґілманові з минулого тижня. Втім, нічого особливого він не розповів. Він не бачив, щоб Ґілман кудись ходив уночі, та не мав жодної ідеї стосовно дивної фігурки. При цьому, одного вечора він чув розмову франко-канадця – того, що живе якраз під Ґілманом – з Мазуревичем. Той викладав свої страхи стосовно Вальпургієвої Ночі, до якої залишилося всього лише кілька днів; також, співбесідники обмінювалися жалісливими коментарями стосовно бідного приреченого молодого джентльмена. Дероше, чоловік, що жив під Ґілманом, казав про нічні кроки – у взутті та без – та про фіолетове світло, яке він бачив якось уночі, коли тихесенько крадькома пройшов до Ґілманових дверей, щоб зазирнути до замкової щілини. Присунутися до щілини в нього сміливості не вистачило, бо те світло проходило крізь усі тріщини навколо дверей. З кімнати було чути й тиху розмову, і коли він спробував її відтворити, його голос перейшов у невідчутний шепіт.

Елвуд уявлення не мав, чому ці забобонні істоти поширюють такі чутки, але припустив, що причини такі: по-перше, Ґілман ходить та розмовляє вночі, а по-друге, наблизилася Травнева ніч, якої традиційно бояться всі. Те, що Ґілман говорив уві сні, було простою річчю, і, вочевидь, фіолетове світло Дероше сам дофантазував. Ці прості люди завжди готові побачити будь-яку дивину, про яку чули. Що ж стосовно плану дій – Ґілманові краще переїхати до Елвуда, щоб не спати на самоті. Якщо Елвуд сам не буде спати, він одразу розбудить Ґілмана, як тільки той почне говорити чи встане уві сні. Також, треба якнайшвидше проконсультуватися з лікарем. Окрім того, можна показати колючу фігурку декільком професорам та музейним спеціалістам; мовляв, ми це на смітнику знайшли та зацікавилися. Нарешті, Домбровського необхідно змусити потруїти тих пацюків у стінах.

Відчувши піднесення завдяки підтримці Елвуда, Ґілман відвідав заняття того дня. Дивні потяги досі вабили його, але йому вдавалося кожного разу відкидати їх зі значним успіхом. На перервах він показав незвичну фігурку декільком професорам – усі вони дуже зацікавилися нею, але жоден не зміг роз’яснити хоча б найменшу деталь стосовно її походження. Тієї ночі він спав на ліжку, яке господар на прохання Елвуда переніс до кімнати на другому поверсі; вперше за декілька тижнів його сон був абсолютно вільним від будь-якого неспокою. Втім, його досі лихоманило, а завивання інженера сильно нервували його.

Протягом наступних днів, Ґілман був абсолютно захищений від хворобливих маніфестацій. Як казав Елвуд, він не говорив уві сні та не вставав жодного разу; окрім того, господар усюди розклав отруту для пацюків. Лиш одне турбувало його – розмови між забобонними іноземцями, чия уява була напрочуд загостреною. Мазуревич постійно переконував його взяти собі розп’яття, і врешті змусив це зробити, одягнувши на шию Ґілмана хрест, який благословив добрий отець Іваницький.

В Дероше також було що сказати – фактично, він наполягав на тому, що в порожній кімнаті зверху все одно хтось обережно ходив у першу та другу ніч після переїзду Ґілмана до Елвуда. Пол Чоїнський вважав, що чув звуки в стінах та на сходах уночі, а також – ніби його двері хтось намагався відчинити, в той час, як місіс Домбровська присягалася, що бачила Бурого Дженкіна – вперше з Геловіна. Звісно, такі наївні зауваження значили досить мало, і Ґілман повісив дешеве металеве розп’яття на ручку шафи свого сусіда.

За три дні Ґілман та Елвуд відвідали всі місцеві музеї, сподіваючись ідентифікувати дивну колючу фігурку, але все це було безуспішним. Втім, кожного разу вони породжували дуже яскравий інтерес у своїх співрозмовників; абсолютна чужорідність фігурки була яскравим викликом до наукової цікавості.  Одну з маленьких ручок відламали для хімічного аналізу, і про його результат досі говорять у коледжі. Професор Еллері знайшов там платину, залізо та телурій у дивному поєднанні; а окрім того, були там і домішки як мінімум трьох інших елементів з великою атомною масою, які хімія була безсила класифікувати. Вони не тільки не співвідносилися з жодним з відомих елементів, але й не вміщувалися до порожніх місць у періодичній таблиці, спеціально залишених для елементів ще не відкритих. Таємниця залишається невирішеною досі, фігурка ж знаходиться в колекції музею Міскатонікського університету.

Вранці 27 квітня, в кімнаті, де Ґілман гостював, виявилася свіжа пацюча нора – Домбровський одразу ж забив її. Отрута не сильно допомогла, бо дряпання та метушня в стінах не зменшилися. Тієї ночі Елвуд мав бути пізно, і Ґілман чекав на нього. Не хотілося лягати спати на самоті – особливо коли він думав про стару жінку, що з’являлася в його сутінкових мареннях, жахливим чином перемістившись до його снів. Він питав себе: хто ж це була така, і що копирсалося в сміттєвому баку поруч з нею – там, на початку вбогої вулиці? Карга, здавалося, зауважила його тоді, і вдивлялася в Ґілмана зі злобою – а може, це він сам вигадав.

Наступного дня обидва хлопці сильно втомилися і, вочевидь, вночі вони мали спати без задніх ніг. Ввечері вони ґрунтовно дискутували стосовно математичних проблем, і розмова ця, можливо, і викликала в Ґілмана хворобливе збудження  – він почав говорити про зв’язки математики з древньою магією та фольклором, які здавалися до жаху ймовірними. Згадували вони і стару Кезію Мейсон, і Елвуд погодився: Ґілман дійсно мав наукові підстави, аби вважати її носієм дивної та важливої інформації. Таємні культи, до яких подібні відьми належать, завжди зберігали та приховували неочікувані таємниці давніших, вже забутих епох; і нема нічого неможливого в тому, ніби Кезія опанувала мистецтво виходу крізь браму вимірів. Традицією підкреслюється нікчемність будь-яких матеріальних перешкод перед рухом відьми; хтозна, як треба розуміти старі казки про польоти на мітлі крізь нічну пітьму?

Чи може сучасний науковець досягти таких самих результатів завдяки виключно математичним дослідженням – це ще стоїть під питанням. Успіх, додав Ґілман, може призводити до небезпечних та немислимих ситуацій; бо ж хто може знати наперед, якими є умови існування у вимірах, що зазвичай не є доступними для нас? З іншого боку, різноманітні можливості залишали безліч варіантів. В деяких викривленнях простору час відсутній: увійшовши до подібного викривлення і залишившись там, можна зберегти своє життя та свій вік необмежено, ніколи не переживаючи органічний метаболізм та зміни в тілі, окрім тих коротких проміжків часу, коли відвідуєш свій чи аналогічний план реальності. Так, наприклад, можна увійти до безчасового виміру та повернутися через певний значний проміжок земної історії таким же молодим, як і раніше.

Чи вдавалося хоча б комусь здійснити подібне, важко сказати хоча б з мінімальною долею переконливості. Старі легенди розмиті та багатозначні, а в історичний час усі спроби перейти до заборонених безодень завжди ускладнені таємничими та жахливими угодами з тамтешніми істотами та їхніми посланцями, як-от незабутня фігура представника чи посланця прихованих та жахливих сил – «Чорний Чоловік» відьомського культу та «Ньярлатхотеп» «Некрономікона». Існувала також спантеличуюча проблема менших посланців чи посередників  – квазітварин та збочених гібридів, що описуються в легендах як відьомські фаміліари. Коли Ґілман та Елвуд вже почали засинати і покинули свої балачки через втому, вони почули, як Джо Мазуревич увійшов у дім напідпитку, та полинув у безнадійну дикість своїх виючих молитов.

Тієї ночі Ґілман знову бачив фіолетове світло. Уві сні він чув шкрябання та метушню в перегородках – ніби хтось гризе стіну і намагається відчинити двері. А потім він побачив стару з малою істотою в хутрі, що наближалися до нього крізь вкриту килимом підлогу. Лице карги виражало нелюдське торжество, а мала мерзота з жовтими іклами хихотіла, вказуючи на важку форму сплячого Елвуда на іншому ліжку, біля протилежної стіни. Параліч страху виключав будь-яку можливість закричати. Як і минулого разу, мерзенна карга схопила Ґілмана за плечі, та витягнула його з ліжка прямо в пустку. Знову нескінченність ревучих сутінкових безодень спалахнула позаду, і наступної миті він опинився на темній брудній алеї серед огидних будинків, що повстали з обох сторін.

Попереду стояв чорний чоловік в робі, вже відомий йому після зустрічі в загостреній кімнаті з попереднього сну, а трохи далі була і стара, що робила імперативні жести та гримаси. Бурий Дженкін терся з пристрасною грайливістю об ноги чорного чоловіка, що тонули в багнюці вулиці. Праворуч знаходився темний дверний отвір, на який мовчазно вказав чорний чоловік. Тоді карга схопила Ґілмана за рукав піжами, і почала тягнути туди. Всередині були смердючі сходи, що зловісно скрипіли – там стара і почала випромінювати розмите фіолетове світло; врешті, вони досягли дверей. Карга повозилася з замком, штовхнула двері, наказала Ґілманові чекати та зникла в пітьмі кімнати.

Чутливі вуха юнака вловили тихий, придушений плач, і врешті карга повернулася з кімнати, несучи малий, безформний предмет, та вручила його сновидцеві, ніби наказуючи нести його. Коли він побачив цю ношу та вираз обличчя відьми, магія втратила свою силу. Досі нездатний закричати, він чкурнув шумними сходами вниз, до брудної вулиці; зупинився він лише коли чорний чоловік, що чекав унизу, схопив та придушив його. Втрачаючи свідомість, він досі чув нечіткий, пронизливий сміх ікластої, пацюкоподібної мерзоти.

Вранці 29 числа Ґілман прокинувся у вирі жаху. Лише відкривши очі, він зрозумів: щось тут зовсім не так – він знову лежав у своїй мансарді з похиленими стіною та стелею, розтягнувшись на нерозстеленому ліжку. Шия боліла не знати чому, а коли він сів на ліжку, то побачив, охоплений жахом, що його ноги та капці брудні – на них засохла багнюка. Якусь мить його спогади були безнадійно розмитими, але він хоча б знав, що вочевидь ходив цього разу уві сні. Елвуда занадто захопив сон, і він не спинив його. На підлозі залишилися дивні брудні сліди, але найбільш дивним було те, що вони не досягали дверей. Чим більше Ґілман дивився на них, тим більше дивувався; поряд з тими слідами, які він вважав за власні, були ще менші, повністю круглі відмітини – ніби від ніжок великого стільця чи стола, от тільки з проміжком посередині. Також там залишилися певні брудні сліди пацючих лап, що вели зі свіжої нори та назад. Абсолютне здивування та страх божевілля охопили Ґілмана, коли він підійшов до дверей і побачив, що в коридорі нема жодної брудної відмітини. Чим більше він згадував свій огидний сон, тим більше лякався, і в додаток до того, він врешті почув плачевні співи Джо Мазуревича двома поверхами нижче.

Спустившись до кімнати Елвуда, він розбудив свого сусіда, що досі спав, і почав йому розповідати, де і в якому стані він сьогодні прокинувся; втім, Елвуд не мав жодної ідеї, щоб пояснити, яким чином таке могло статися. Де міг бути Ґілман, як він зумів проникнути до кімнати, не наслідивши в холі, і яким чином брудні, схожі на ніжки меблів відбитки могли перемішатися з його слідами на підлозі кімнати в мансарді – все це було абсолютно незрозумілим. Окрім того, на його шиї були темні, фіолетові відмітини, ніби він сам себе душив. Він порівняв відмітини зі своїми руками, але виявилося, що вони навіть близько не подібні. Коли вони розмовляли, до кімнати ввійшов Дероше та сказав, що чув моторошний шум над головою – якраз перед світанком. Ні, після опівночі на сходах нікого не було – але якраз перед тим він чув ледь виразні кроки на горищі, та обережні звуки, ніби хтось крадькома спускається сходами – це йому одразу не сподобалося. Зараз дуже погані дні в Аркхемі, додав він. Молодому джентльменові краще було б носити розп’яття, що йому дав Джо Мазуревич. Навіть удень не досить безпечно, бо після світанку він також чув дивні звуки в домі – особливо тонкий, дитячий плач, що раптово перервався, ніби дитину придушили.

На заняття того ранку Ґілман пішов машинально, але зовсім не міг сконцентруватися на навчанні. Жахливі відчуття та передчуття охопили його, і він чекав на якийсь знищуючий вибух в якості розв’язку. За обідом в Університеті Спа, він відкрив газету, що лежала на сусідньому стільці – хотів дочекатися десерта. Але десерт він так і не з’їв; побачивши статтю на першій сторінці, він, хитаючись, з шаленими очима, оплатив рахунок та поплентався до кімнати Елвуда.

Писали про жахливе викрадення, що сталося цієї ночі на провулку Орна, в результаті якого дворічна дитина товстої прачки, Анастасії Волєйко, зникла безслідно. Матір, як виявилося, вже певний час боялася, що це станеться; але причини її страху були настільки ґротескними, що ніхто не сприйняв їх серйозно. За її словами, вона бачила поблизу Бурого Дженкіна – і нещодавно, і ще на початку березня – і зрозуміла з його гримаси та хихотіння, що маленького Ладісласа обрано для жертвоприношення на жахливому Шабаші, що відбудеться у Вальпургієву Ніч. Вона просила свою сусідку Марію Чанек спати в кімнаті, щоб захистити дитину, але Марія не насмілилася. В поліцію вона звернутися не могла – бо ж поліцейські в такі речі не вірять. Діти зникали так само кожного року вже стільки, скільки вона себе пам’ятає. Що ж стосовно її хлопця Піта Стовацького, то від нього також не було користі – він бажав здихатися дитини в будь-який спосіб.

Але холодний піт в Ґілмана виступив, коли він прочитав про двох гуляк, що проходили біля початку провулку якраз після опівночі. Вони були п’яними, але обидва присягалися, що бачили божевільно вдягнене тріо, що крадькома пройшло до темного проходу. Серед них був, за їхнім свідченням, негр у важкій робі, низенька стара жінка в лахмітті, та молодий білий хлопець у піжамі. Стара тягнула хлопця, а навколо ніг негра в темній багнюці крутився та звивався здоровезний пацюк.

Весь день Ґілман просидів у ступорі; Елвуд, що також бачив газету та зробив з прочитаного певні моторошні висновки, знайшов його в такому стані, повернувшись додому. Цього разу не могло бути жодного сумніву – проблема дійсно є до жаху серйозною. Між фантазмами нічних жахів та реаліями об’єктивного світу викристалізовувалися монструозні та немислимі зв’язки, і лише абсолютна пильність могла б запобігти ще страшнішому розвитку подій. Звісно, рано чи пізно, Ґілманові треба звернутися до спеціаліста, але не зараз, коли всі газети сповнені подібних деталей викрадення.

Те, що сталося, було до безглуздя темним, і якийсь час Ґілман та Елвуд обмінювались пошепки найхимернішими теоріями. Невже Ґілман несвідомо досяг успіху в своїх дослідженнях простору та його вимірів – і сам про це не знає? Невже уві сні він переноситься до непередбачуваних та неймовірних місць? Де – якщо де-небудь – він був протягом тих демонічно відчужених ночей? Ревучі сутінкові безодні – зелений схил пагорбу – блискуча тераса – потяг з зірок – безмежний чорний вир – чорний чоловік – брудна алея та сходи – стара відьма й жахіття в хутрі та з іклами – поєднання пузирів та маленький багатокутник – дивна засмага – рана від укусу – незбагненна фігурка – брудні ноги – відмітини на шиї – байки та страхи забобонних чужинців – що ж це все означає? До яких меж це можна зрозуміти з позицій здорового глузду?

Цієї ночі обидва не спали, але наступного дня задрімали вдома – замість занять. Це було 30 квітня, і з заходом сонця мав наступити пекельний час Шабашу, якого боялися усі іноземці та забобонні старі люди. Мазуревич повернувся додому о шостій, та сказав, що люди на фабриці перешіптуються про Вальпургічні гуляння, що мали відбутися в темному ярі за Луковим Пагорбом, де древній білий камінь дивним чином стоїть посеред галявини без жодної рослини. Деякі з них навіть звернулися в поліцію та порадили пошукати вкрадену дитину Волєйко саме там – хоча й не вірили, що поліцейські до них прислухаються. Джо наполягав на тому, щоб бідний молодий джентльмен одяг своє нікелеве розп’яття, і Ґілман-таки сховав його під сорочку, щоб заспокоїти чолов’ягу.

Пізно вночі обидва хлопці дрімали в своїх кріслах, заколисані ритмічними молитвами інженера з нижнього поверху. Ґілман слухав це бурмотіння, але його ще до того загострений слух раптово почав уловлювати значно тонший, таємничий шепіт поза шумами старого будинку. Згадалися певні речі з «Некрономікону» та Чорної Книжки, і він усвідомив, що вслухається в страшні ритми найчорніших церемоній Шабашу, що походять з-за меж часу та простору, доступних нашому сприйняттю.

Врешті, він зрозумів, що чує пекельні пісноспіви зі свята, яке відбувається на далекій чорній галявині. Звідки йому відомо, що має там відбутися? Звідки він знає, коли саме Нахаб та її псаломщик мали принести наповнену чашу, яка має послідувати за чорним півнем та чорним козлом? Він бачив, що Елвуд зовсім заснув, і намагався покликати, розбудити його. Втім, щось стиснуло його горло. Він не володів собою. Невже він-таки підписався в книжці чорного чоловіка?

А потім його загострений лихоманкою слух вловив далекі звуки, принесені вітром. Вони лунали за милі від пагорбу, поля та алеї, але він все одно розібрав їх. Треба запалити вогні, і танцюристи мають почати. Як він стримується, щоб не піти туди? Що стримує його? Математика – фольклор – дім- стара Кезія – Бурий Дженкін… І тепер він бачить свіжу пацючу нору в стіні біля свого ліжка. Далекі пісноспіви та близькі молитви Джо Мазуревича заглушив інший звук, цілеспрямоване, потаємне дряпання в перегородці. Він сподівався, що електричне світло не згасне. Нарешті, він побачив ікласте, бородате маленьке лице в пацючій норі – кляте мале личко, що так яскраво нагадало йому своїм шокуючим, насмішкуватим виразом обличчя старої Кезії – і тут двері до кімнати нерішуче відкрилися.

Ревучі сутінкові безодні спалахнули перед ним, і він відчув себе безпорадним перед аморфним ґроном райдужних пузирів. Попереду летів малий калейдоскопічний багатокутник, і крізь пустку, що бурлила та пінилася, вони прямували до все більшого і більшого посилення розмитого тонального поєднання, що мало остаточно досягти невимовної та нестерпної вершини. Здавалося, він знав, що наближається монструозний вибух Вальпургічних ритуалів, в чиїх космічних тембрах концентрувалися першопочаткові, нескіченні просторово-часові бурління, що лежать зазвичай поза сферою матеріального світу, але іноді прориваються назовні у вигляді певних реверберацій, проникаючи в усі шари сущого та надаючи в усіх світах таємниче значення певним жахливим періодам.

Але все це зникло за мить. Він знов опинився в обмеженому, залитому фіолетовим світлом просторі з похиленою підлогою, низькими поличками, заставленими древніми книжками, лавою та столом, дивними штуками всюди, де тільки можна їх положити, та трикутною прірвою з одного боку. На столі лежало малесеньке біле тільце – немовля, роздягнене та непритомне – а з іншого боку стояла монструозна стара з пронизливим поглядом, що тримала в правиці гротескний ніж, та порожню металеву чашу з дивними пропорціями та делікатними ручками, вкриту курйозними зображеннями – в лівій руці. Вона промовляла певні ритуальні слова мовою, яку Ґілман не розумів – утім, видавалося, що ці слова вже цитувалися з обережністю в «Некрономіконі».

Коли його очі звикли до темряви, він побачив, що зігнута древня карга схиляється вперед та простягає йому порожню чашу через стіл – і, нездатний керувати своїми рухами, він дотягнувся до чаші та схопив її обома руками, зауваживши при цьому, наскільки вона була легкою. В той самий момент, мерзенний силует Бурого Дженкіна видерся в кімнату схиленою стороною трикутної прірви зліва. Карга наказала Ґілманові тримати чашу в певній позиції, сама ж підняла свій величезний, гротескний ніж над білою малесенькою жертвою – настільки високо, наскільки дозволяла довжина її правиці. Ікласта тварюка в хутрі почала хихотіти, продовжуючи невідомий ритуал, карга ж лише відповідала своїм каркаючим голосом. Ґілман відчував гостру огиду крізь свій ментальний та емоційний параліч, і легка металева чаша тремтіла в його руках. За мить до того, як ніж почав опускатися донизу, чари втратили свою силу, і Ґілман жбурнув чашу на підлогу, породивши тим самим сильний звук – ніби дзвін пробив – руки ж його самі собою простягнулися, щоб зупинити жахливе дійство.

Кинувшись до верхньої частини схиленої підлоги, він досяг протилежного боку стола, і, вирвавши з кігтів старої той ніж, жбурнув його до трикутної прірви. Але ситуація одразу змінилася; вбивчі кігті зімкнулися навколо його ж власного горла, а схиблена пика викривилася у божевільній люті. Він відчув ланцюжок дешевого розп’яття, що висіло на його шиї, і в глибині душі подумав: а що ж буде, якщо тій жахливій істоті показати цю штуку? Сила її була загалом надлюдською, але, в той час, коли вона продовжувала його душити, він швидко запустив руку до сорочки, і, схопивши цей металевий символ, витягнув його на волю, розірвавши ланцюжок.

Побачивши розп’яття, відьма забилася в паніці, і її хватка послабла настільки, що Ґілман повністю звільнився. Він скинув зі своєї шиї сталеві кігті, і захотів якнайшвидше скинути і саму каргу в прірву, поки її кігті не набули сили – поки вона знов не схопила його. Він вирішив учинити з нею за її ж прикладом, і тепер вже його руки стиснули горло істоти. Ще до того, як вона зрозуміла, що взагалі коїться, він одяг ланцюжок на її шию і за якусь мить затягнув його настільки, що дихання її зупинилося. Коли вона вже втратила майже всі сили, він відчув, як щось вкусило його ногу, і побачив Бурого Дженкіна, що прийшов до карги на допомогу. Одним сильним ударом він зажбурнув мерзоту до прірви, і почув її скавучання десь там, унизу.

Він не знав, чи вбито вже древню каргу, але залишив її на підлозі – там, де вона з ним боролася. Озирнувшись, він побачив на столі таке, що ледь не втратив останні залишки розуму. Бурий Дженкін з його чотирма тонесенькими ручками демонічної міцності, не витрачав часу дарма, а, навпаки, попрацював з немовлям, поки відьма була зайнята Ґілманом – тож, все було марним. Хоча він і врятував жертву від ножа, жовті ікла богохульства в хутрі зробили свою справу – і чаша стояла на підлозі, наповнена до країв – поряд з малим мертвим тільцем.

У своєму сонному маренні Ґілман чув пекельні ритми пісноспівів Шабашу, що приходили здалеку, і знав, що десь там знаходиться чорний чоловік. Його заплутані спогади змішалися з математикою, і він припустив, що підсвідомо пам’ятає кути, що мали б повернути його до нормального світу – вперше самостійно, без чиєїсь допомоги. Він був упевнений, що знаходиться у закритому з незапам’ятних часів горищі над власною кімнатою, але навіть якби він міг вийти з кімнати з нахиленою підлогою – це могло б стати невиправною помилкою. Хіба втеча з сонного горища не виведе його до сонного дому – аномальної проекції справжніх місць, які він бачив раніше? Він жодного уявлення не мав стосовно відношення між сном та реальністю.

Страшно було пройти крізь розмиті безодні, бо ж Вальпургічні ритми вібрували, і найменше йому хотілося почути те космічне пульсування, якого він так смертельно боявся. Навіть зараз він відчував низьке, монструозне коливання, чий темп був йому вже так добре знайомий. Під час шабашу цей звук здіймався та, пронизуючи світи, здійснював безіменні обряди. Частково пісноспіви Шабашу були пов’язані з тим розмитим пульсуванням, яке жодне вухо на землі не витримало б у його справжній повноті. Ґілман також не був упевнений в тому, що його інстинкт поверне його до правильної частини простору. Звідки йому знати, чи не опиниться він на тому залитому зеленим світлом схилі далекої планети, або ж на огородженій терасі над містом монстрів з мацаками десь поза нашою галактикою, або ж у спіральних чорних вирах тієї нескінченної пустки Хаосу, де панує безглуздий демон-султан Азатот?

Ще до того, як він зробив свій стрибок, фіолетове світло зникло та залишило його в повній чорноті. Відьма – стара Кезія – Нахаб – мабуть, вже померла. Йому здавалося, що окрім далеких пісноспівів Шабашу та скавучання Бурого Дженкіна у прірві внизу, він чує інші, значно жахливіші завивання з незнаних глибин. Джо Мазуревич – молитви проти Повзучого хаосу зараз перейшли в незрозумілий тріумфальний крик – світи сардонічної присутності, що давлять на вири найглибшого сну – Йа! Шуб-Ніґґурат! Козел з Тисячею Юних!…

Ґілмана знайшли на підлозі його кімнати з дивними кутами на старому горищі перед світанком – бо жахливий крик спочатку підняв Дероше, Чоїнського, Домбровського та Мазуревича, а разом з ними прокинувся навіть Елвуд, що голосно хропів на своєму кріслі. Він був живим, з відкритими виряченими очима, але загалом несвідомим. На його шиї залишилися відмітини вбивчих рук, а на нозі – жахливий пацючий укус. Одяг був сильно потріпаний, а розп’яття Джо взагалі кудись зникло. Елвуд тремтів та боявся навіть подумати про те, яких нових форм набули нічні походеньки його друга. Мазуревич виглядав приголомшеним, бо розумів побачене в якості знаку, посланого у відповідь на його молитви, і тепер він фанатично хрестився в той час, як з-за схиленої перегородки звучали шкрябання та писк пацюка.

Вклавши сновиду на кушетку в Елвудовій кімнаті, вони викликали доктора Малковського – місцевого лікаря, в чиїй здатності тримати язика за зубами не було жодного сумніву – і він зробив Ґілманові два уколи, які дозволили хворому розслабитися в подобі здорового сну. Протягом дня хворий декілька разів опритомнював та шепотом оповідав свої нові сни розгубленому Елвудові. Це був болісний процес, і завдяки йому відкрився ще один прикрий факт.

Ґілман – чиї вуха зовсім нещодавно набули надзвичайної чутливості – був тепер глухий, як тетеря. Доктор Малковський, що прибіг якнайшвидше знов, сказав Елвудові, що обидві барабанні перетинки в хворого луснули – ніби під впливом певного потужного звуку такої інтенсивності, яку людина перенести не здатна. Яким чином подібний звук можна було почути кілька годин тому – беручи до уваги той факт, що вся Міскатонікська Долина навіть вухом не поворухнула уві сні – чесний лікар навіть уявити не міг.

Свої репліки Елвуд писав на папері, і в такий нехитрий спосіб вони спілкувалися. Жоден з них не знав, як розібратися з цим хаосом, і обидва вирішили, що краще думати про все, що сталося, якнайменше. Втім, вони погодилися покинути цей древній проклятий дім – і зробити це треба було, як тільки з’явиться можливість. Вечірні газети повідомляли про поліцейський рейд до дивних гуляк в яру за Луковим Пагорбом якраз перед світанком; згадувався білий камінь, що там стоїть – об’єкт багаторічних забобонів. Нікого не зловили, але серед втікачів помітили величезного негра. В іншій статті було зауважено, що поліція не знайшла жодного сліду зниклого немовляти – Ладісласа Волєйко.

Повзучий жах прийшов тієї ж ночі. Цього Елвуд ніколи не забуде – його після того відсторонили від занять у коледжі до того часу, поки нервова система не відновиться. Він чув пацюків у перегородках протягом всього вечора, але не звертав на це особливої уваги. Врешті, вже потім, значно пізніше, коли Ґілман та Елвуд спали, здійнявся пронизливий крик. Елвуд схопився з ліжка, увімкнув світло та побіг до ліжка свого гостя. Той, що там лежав, видавав вочевидь нелюдські звуки, ніби під катуванням, що не піддається опису. Він здригався, а велика червона пляма розходилася ковдрою, під якою ховалося його тіло.

Елвуд не одразу наважився торкнутися його, але поступово крик та здригання зменшилися. Домбровський, Чоїнський, Дероше та Мазуревич разом з сусідом з мансарди тоді вже стовбичили в дверях, і домовласник послав дружину зателефонувати докторові Малковському. Всі скрикнули, коли величезна істота, схожа на пацюка, раптово вистрибнула з-під закривавленої ковдри та промайнула підлогою до свіжої, тільки що прогризеної нори. Коли доктор прибув і зкинув те жахливе криваве шмаття з ліжка, Волтер Ґілман вже був мертвий.

Варварством було б стверджувати щось стосовно тієї істоти, що вбила Ґілмана. Фактично, в його тілі знайшли тунель – щось виїло його серце. Домбровський, наляканий безсиллям своєї отрути для пацюків, відмовився від цього дому, і разом зі своїми пожильцями переїхав до дорожчого, але новішого – на вулиці Горіховій. Найскладніше було заспокоїти Джо Мазуревича; задумливий інженер після того спився, і все життя або плакав, або щось бурмотів про примарні та жахливі речі.

Видається, що тієї страхітливої ночі Джо розгледів нечіткі пацючі сліди, що вели від Ґілманового ліжка до найближчої нори. На килимі їх зовсім не було видно, але між краєм килиму та плінтусом залишалася полоса неприкритої підлоги. Мазуревич тоді побачив щось дійсно монструозне – або ж йому так здалося, бо жоден не погодився з ним, незважаючи на безумовну дивність слідів. Ті відмітини на підлозі були не зовсім пацючими, але навіть Чоїнський та Домбровський не підтвердили б того, що виглядали вони як відбитки маленьких людських ручок.

Після того, будинок ніколи не орендувався. Як тільки Домбровський переїхав, дім став повністю покинутим, бо люди сторонилися його – і через погану репутацію, і через новий мерзенний сморід. Можливо, отрута колишнього домовласника-таки спрацювала, бо невдовзі після його переїзду всі сусіди відчули той штин. Представники органів міської охорони здоров’я визначили, що сморід розходиться від кімнати в мансарді, і вирішили, що мертвих пацюків там має бути просто море. Втім, вони не поспішали відкривати та дезінфікувати ті здавна зачинені місця; сморід мав би згодом зникнути, а місцеві жителі не належали до тих верств, з якими личить рахуватись чиновнику. В кінці кінців, тут завжди розповідали про якісь незрозумілі штини, що спускаються з горища Відьомського Дому на вулиці кожного разу після Травневої ночі та Геловіна. Сусіди, як завжди, мовчали – але сморід, що ніяк не зникав, все ж визначив долю цього місця: житловий інспектор визначив дім непридатним для проживання.

Сни Ґілмана та події, що їх супроводжували, не міг пояснити ніхто. Елвуд, чиї ідеї стосовно всього того фактично зводили його з розуму, наступної осені повернувся до коледжу та закінчив його в червні. В місті на той час вже значно менше говорили про привидів, а окрім того – якщо не враховувати певні чутки про примарне хихотіння в покинутому домі, що існували стільки ж, скільки і сам дім стояв – не було і нових свідчень про появу як старої Кезії, так і Бурого Дженкіна – якраз з того часу, як Ґілман помер. На щастя, Елвуда не було в Аркхемі пізніше, коли певні події раптово освіжили місцеві чутки стосовно древніх жахіть. Звісно, потім він усе одно дізнався про все, і переживав невисловлені муки чорних, гнітючих розмислів; але навіть це було не настільки погано, як актуальна близькість тих видовищ, що могли відкритися йому.

В березні 1931 буря зірвала дах та величезне горище порожнього Відьомського Дому, тож, хаос розбитої цегли, почорнілої, порослої мохом покрівельної дранки та гнилих балок і планок, провалився донизу, розтрощивши підлогу третього поверху. Всю мансарду завалило сміттям згори, але ніхто навіть не подумав роздивитися його, допоки не настав час знесення цієї старої будівлі. Остаточне рішення було прийнято в грудні, і саме тоді Ґілманову стару кімнату очистили неохочі та боязкі робітники – від них і пішли нові чутки.

Серед брухту, що провалився крізь древню нахилену стелю, було декілька речей, що зупинили робітників та змусили їх викликати поліцію. Пізніше поліцейські в свою чергу викликали коронера та кількох професорів з університету. Там були кістки – понівечені та розтрощені, втім, все одно було легко побачити, що вони людські; їхня свіжість дивним чином суперечила древньому періоду, протягом якого єдине місце, де вони могли лежати – горище зі схиленою підлогою – було ймовірно замкнене для всіх. Судмедексперт визначив, що деякі з них належали маленьким дітям, певні ж інші – ті, що знайшли в купі гнилих залишків бурого одягу – належали низькій, зігнутій жінці похилого віку. Ретельне дослідження сміття дозволило також знайти багато перемішаних кісток пацюків, а серед них і більш старі пацючі кістки з маленькими іклами – їхній вигляд ще досі породжує певні суперечливі враження.

Інші знайдені об’єкти включали в себе рештки багатьох книг та паперів, змішані з жовтуватим пилом, що залишився від ще давніших книг та паперів. Всі вони без виключення стосувалися чорної магії в найбільш поглиблених та жахливих формах; і очевидна свіжість окремих знахідок залишається досі загадкою так само, як і сучасні людські кістки. Ще більшою загадкою є абсолютна одноманітність нерозбірливих, архаїчних записів, знайдених у більшості паперів, чий стан разом з позначками дат свідчив про проміжок між окремими з паперів десь у 150-200 років. Для багатьох, втім, найбільшою загадкою серед усіх інших стали різноманітні, буквально незрозумілі об’єкти – об’єкти, чиї форми, матеріали, методи виготовлення та призначення виключали будь-які припущення – знайдені серед залишків горища у різних ступенях пошкодженості. Однією з цих речей – що глибоко вразила кількох міскатонікських професорів – була сильно зламана жахлива штука, що в якійсь мірі нагадувала дивну фігурку, з якою Ґілман ходив до музею Коледжу, але була більшою, зробленою з якогось блакитного каменю, а не металу, і стояла на п’єдесталі з дивними кутами та незрозумілими ієрогліфами.

Археологи та антропологи досі намагаються розібрати дивацький дизайн поламаної чаші з легкого металу, на дні якої залишилися сліди якоїсь засохлої темної рідини. Чужинці та віруючі бабці досі говорять, ніби сучасне нікелеве розп’яття з розірваним ланцюжком, знайдене в лахмітті, було ідентифіковане Джо Мазуревичем в якості даного багато років тому бідному Ґілманові. Дехто вважає, що розп’яття до сховку між стінами затягли пацюки, інші ж – ніби воно весь цей час пролежало десь у кутку старої Ґілманової кімнати. Нарешті, є й інші, серед них і сам Джо – їхні теорії занадто дикі та фантастичні, щоб в них можна було повірити.

Коли нахилену стіну Ґілманової кімнати зламали, в зачиненому колись трикутнику між перегородкою та стіною виявилося значно менше брухту, навіть у порівнянні з розмірами того простору, ніж у самій кімнаті; втім, там зберігався мерзенний шар залишків – від них робітників паралізував жах. Вірогідно, це був оссуарій, де зберігалися кістки немовлят – деякі були новими, інші ж належали до нескінченних градацій настільки віддаленого періоду, що трикутна прірва була майже повною. На цьому глибокому шарі кісток лежав величезний ніж, вочевидь античний, ґротескний, прикрашений орнаментами та екзотичним дизайном – зверху ж усе це було завалене брухтом.

Серед того брухту, поміж планкою та декількома цементними блоками від зруйнованого горища, знаходився об’єкт, що породив більше здивування, прихованого страху та вочевидь забобонних балачок в Аркхемі, ніж будь-що інше, знайдене у проклятому домі. Об’єкт цей був частково понищеним скелетом величезного хворого пацюка, чия ненормальна форма досі залишається темою для дебатів та причиною виключної стриманості членів кафедри компаративної анатомії Міскатонікського університету. Про цей скелет відомо дуже мало, але робітники, що знайшли його, перешіптувалися в шокованому тоні про довге буре волосся, в якому він лежав. Кістки тонесеньких лапок, як кажуть, були б більш характерними для маленької мавпочки, ніж для пацюка; що ж стосовно малого черепа з його хижими жовтими іклами, то це взагалі аномалія з аномалій – він нагадував жахливу мініатюрну пародію на людський череп. Робітники в страху перехрестилися, побачивши це богохульство, але згодом запалили свічки в Церкві Св. Станіслава, оскільки тепер знали точно: те пронизливе примарне хихотіння вони вже більше не почують ніколи.

© Олександр Артамонов, переклад з англійської, 2015.

One thought on “Сни у відьомському домі

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s