Той, що в пітьмі сидить

Присвячується Робертові Блоху.

Я бачила, як пащу темний світ розкрив,
Коли кружляв планети чорні та безправні.
Небачений їх жах вмить охопив
В безславному та рабському кружлянні.

Немезіда.

Пильним дослідникам не вистачить мужності поставити під сумнів загальноприйняту віру в те, що Роберта Блейка вбила блискавка або певне глибинне нервове потрясіння, спричинене електричним спалахом. Дійсно – вікно в його кімнаті виявилося цілим, але ж у яких тільки дивовижних формах не здатна виявити себе Природа! Звісно, вираз його обличчя міг просто бути результатом певних мускульних процесів, нам невідомих – і не мати жодного відношення до побаченого Блейком, а записи в його щоденнику – це, вочевидь, плід фантастичної уяви, підсиленої деякими місцевими забобонами та виявленими відголосками старовини. Що ж стосовно аномальних явищ в покинутій церкві на Федеральному Пагорбі – критичний аналіз одразу пов’яже їх з шарлатанством, свідомим чи несвідомим, до якого – вже ніде правди діти – і сам Блейк, мабуть, потайки приклав руку.

Врешті, померлий був письменником та художником, що повністю присвятив себе сфері міфу, марень, жахіть та забобонів, та палко прагнув створювати чудернацькі та примарні ефекти та сцени. Коли він раніше вже зупинявся в місті – щоб відвідати одного старого, настільки ж заглибленого в окультні та заборонені знання, як і він сам – це закінчилося смертю та пожежею, і, мабуть, якесь відчуття фатуму повернуло його назад з дому в Мілвокі. Блейк не міг не знати старі оповідки, хоча він і стверджує протилежне в щоденнику, і, можливо, його смерть знищила разом з коренем усі інші ще не реалізовані містифікації, що мали на меті породження літературних рефлексій.

Однак, серед тих, хто перевірив та співставив ці очевидні речі, залишаються й досі ті, що схиляються до менш раціональних та прийнятних для загалу теорій. Вони приймають більшу частину з написаного в Блейковому щоденнику за чисту монету, особливо наголошуючи на деяких фактах, серед яких – безсумнівна автентичність записів зі старої церкви, доведений факт існування до 1877 року єретичної секти «Зоряна Мудрість», оточеної суспільною відразою, задокументоване зникнення у 1983 році допитливого репортера Едвіна М. Лілібріджа, і, перш за все – вираз жахливого, спотворюючого жаху на обличчі померлого молодого письменника. В усе це вірив – дійшовши до фанатичних крайнощів – і той пан, що жбурнув у води затоки камінь чудернацької форми та дивно прикрашену металеву скриньку, знайдені у дзвіниці старої церкви – чорній дзвіниці без вікон, а не в башті, де, згідно з Блейковим щоденником, мали лежати ці речі. Той чоловік, знаний лікар зі схильністю до нетрадиційного фольклору, стверджував (хоча ці слова всіляко приховуються як офіційно, так і неофіційно), що подібним речам, на його думку, небезпечно знаходитися на поверхні землі.
Між тими двома підходами вибір має бути зроблений самим читачем. Скептики можуть знайти в паперах усі фактичні дані, а для інших залишається начерк картини, яку бачив Роберт Блейк – чи думав, що бачить – чи робив вигляд, що бачить. Тепер, досліджуючи щоденник поглиблено, безпристрасно, на дозвіллі, підведімо підсумки темної послідовності подій з точки зору їх головної діючої особи.

Молодий Блейк повернувся до Провіденсу взимку 1934-1935, та оселився на верхньому поверсі старовинного особняка посеред галявини поруч з Колезькою вулицею – на гребні величезного східного пагорбу поруч з гуртожитком Браунівського Університету та за мармуровою бібліотекою Джона Хея. Це було затишне та привабливе місце, в оазі маленького садочку руральної давнини, де величезні доброзичливі коти приймали сонячні ванни на зручному даху сараю. Квадратний георгіанський будинок мав моніторний дах, класичний різьблений портал з малесенькими скляними віконечками та іншими характерними рисами декоративного мистецтва раннього ХІХ століття. Всередині будинку були шестипанельні двері, підлога з широких дошок, закручені сходи в колоніальному стилі, білі камінні плити адамівського типу, та декілька задніх кімнат, розташованих на три сходинки нижче загального рівня.

З одного боку студії Блейка, великої південно-західної кімнати, було видно передній сад, а західні вікна – біля одного з них стояв Блейків стіл – виходили на схил та відкривали чудовий вид на міські дахи та таємничі заходи сонця, що спалахували позаду них. На далекому обрії відкривалися пурпурні сільські узгір’я. Поруч, на відстані десь зо дві милі, виріс примарний Федеральний пагорб, що наїжачився скупченими дахами та шпилями, чиї далекі обриси загадково розпливалися, набуваючи фантастичних форм, коли міський туман захоплював та огортав їх. Блейку здавалося, що він споглядає невідомий, безтілесний світ, що міг виявитися як справжнім, так і несправжнім – і зникнути раптом, розчинившись у сні, якби Блейк зробив спробу відшукати його та увійти всередину.

Виписавши з дому більшість своїх книжок, Блейк придбав декілька зручних старовинних меблів для своєї квартири та оселився там, щоб писати та малювати – живучи усамітнено та самостійно виконуючи хатню роботу. Його студія знаходилася в північній аттичній кімнаті, де панелі моніторного даху створювали чудове освітлення. Протягом тодішньої першої зими він створив п’ять зі своїх найвідоміших оповідань: «Підземний копач», «Сходи в склепі», «Шаґґай», «В долині Пнат» та «Батяр з зірок» – а також розмалював сім полотен; досвід безтілесних, несхожих на людей чудовиськ та глибинно чужих, неземних пейзажів.

Коли сонце сідало, він полюбляв сидіти за своїм столом, замріяно споглядаючи все, що розкинулося перед вікном – близькі темні башти Меморіального Холу, георгіанську дзвіницю суду, високі дахи міста та той мерехтливий, коронований шпилем пагорб вдалині, незнані вулички та лабіринти фронтонів якого так збуджували його уяву. Від деяких місцевих знайомих він дізнався, що той далекий схил був величезним італійським кварталом, більшість з будинків якого залишилися ще з часів, коли тут жили янкі та ірландці. Через скельця біноклю він постійно вдивлявся в примарний недосяжний світ, прихований за блукаючим туманом, вихоплюючи з загальної панорами окремі дахи, димоходи та шпилі, уявляючи дивовижні та курйозні таємниці, що могли за ними ховатися. Навіть оптично наближений, Федеральний Пагорб виглядав чужим, напівказковим, і пов’язувався з ірреальними, безтілесними дивами Блейкових оповідок та картин. Це відчуття підсилювалося, коли пагорб охоплювали фіолетові сутінкові барви, пронизані ліхтарним світлом, а вогники міського суду та червоний маяк Промислового Тресту робили ніч гротескною.

Серед цих далеких будівель Федерального Пагорбу найбільше Блейка зачаровувала вочевидь величезна темна церква. Іноді протягом дня вона виступала з особливою виразністю; на світанку висока башта, що звужувалася у дзвіницю, стояла чорнісінька, ніби протиставляючи себе палаючому небу. Видавалося, що стоїть вона на узвишші, бо похмурий фасад та північна сторона, яку біло видно навкіс, зі своїм похиленим дахом та верхівками широких виразних вікон, височіла над навколишніми дахами та пічними трубами. Невиразно похмура та сувора, вона була складена з каменю, на якому дим та буря викарбовували свою присутність вже ціле століття, а може, й більше. За стилем, деталі якого так важко розпізнати через оптичне скло, церква належала до експериментальної форми Готичного Відродження, що передувало епосі Апджона та запозичувало деякі риси та пропорції з Георгіанства. Зведено її було десь між 1810 та 1815 роками.

Проходили місяці, а Блейкове зацікавлення далекою, забороненою будівлею зростало химерними темпами. Він знав, що вона пуста, бо жодного разу не бачив світла в тих вікнах. Чим довше він дивився, тим більше працювала його фантазія, допоки він не почав уявляти курйозні речі. Йому здавалося, в тому місці перебувала розмита аура усамітнення, що навіть голубів та ластівок відганяла від огорнених туманом церковних карнизів. Навколо інших веж та дзвіниць його бінокль розрізняв великі зграї птаства, але там – жоден птах і присісти не смів. Врешті, так він думав і писав у щоденнику. Він питався про те місце в деяких друзів, але ніхто жодного разу не був на Федеральному Пагорбі та не мав найменш певного уявлення про ту церкву та її минуле й теперішнє.

Цієї весни Блейком заволодів глибокий неспокій. Він почав свій роман, над яким довго думав – про відьомський культ в Мейні, що нібито зберігся до сих пір – але, на диво, не міг анітрохи в тому просунутись. Все більше й більше він просиджував біля вікна, зверненого на захід, та споглядав віддалений пагорб та чорну насуплену дзвіницю, яку уникали птахи. Коли з’явилося ніжне листя на садовому вітті, увесь світ сповнився новою красою, але Блейків неспокій посилився ще більше. Тоді він і подумав уперше про те, щоб самому пройти містом та видертися тим казковим схилом до оповитого туманом світу власних сновидінь.

Пізніше, в квітні, якраз напередодні вкритої вічною пітьмою Вальпургієвої ночі, Блейк здійснив першу мандрівку в незнане. Просуваючись нескінченними вулицями міста, залишаючи позаду холодні, покинуті сквери, він врешті досяг виснаженої століттям широкої висхідної дороги, перекошених доричних портиків та побляклих куполів; він відчув, що цей шлях має вести до давно відомого, недосяжного світу, вкритого мороком. Уздовж висіли похмурі дорожні знаки, значення яких він не розумів; піднімаючись, він зауважив дивні, сірі обличчя в млявій юрбі, а також іноземні вивіски чудернацьких магазинів на бурих, пошарпаних десятками років спорудах. Тут не було нічого з баченого через вікно; знову він в якійсь мірі уявив, що Федеральний Пагорб був світом його мрій, якого не досягти пішки.

На шляху він зустрічав і пошарпані церковні фасади, і шпилі, що кришилися, але почорнілої будівлі ніде не було. Коли він спитав про велетенську кам’яну церкву в торгівця, той лише всміхнувся та похитав головою, хоча перед тим вільно говорив англійською. Чим вище піднімався Блейк, тим більш дивним видавався район, чиє здичавіле мереживо задумливих вулиць вічно прямувало до півдня. Коли він зрізав дві чи три широкі дороги, здалося, що десь промайнула знайома башта. Знову спитався він у торгівця, і вже цього разу міг би заприсягнутися, що той лише зробив вигляд, ніби не знає, про що йдеться. На сірому обличчі того чоловіка виступив страх, який він намагався приховати, і Блейк побачив, що торгівець робить йому дивний знак правою рукою.

Згодом раптово виникла чорна дзвіниця посеред хмарного неба – зліва, над рядами бурих дахів, що розташувалися вздовж прямих південних доріг. Блейк одразу його впізнав і вирушив до нього брудною стежиною збоку від дороги. Двічі він губився на шляху, але не мав сміливості спитатися як в жодного з місцевих патріархів та домогосподарок, що сиділи на своїх подвір’ях, так і в дітей, що галасували, граючись у бруді темних стежок.

Врешті, він побачив башту на південному заході, а в кінці алеї виявилася величезна темна споруда з каменю. Він опинився в сквері з чудернацькою бруківкою, де вільно гуляв вітер, а десь вдалині височіла стіна насипу. Тут його пошуки закінчилися, бо на широкому, огородженому залізним парканом, порослому бур’яном плато, що підтримувалося цим насипом – існував окремий, менший світ, на шість футів вищий за навколишні вулиці – там стояла титанічна споруда, яку Блейк, незважаючи на зміну перспективи, впізнав поза всякими сумнівами.

Пуста церква знаходилась у стані цілковитої розрухи. Деякі з кам’яних контрфорсів завалилися, і кілька тонких шпилів лежали в напівзабутті серед бурих та зневажених бур’янів та трав. Вкриті сажею готичні вікна загалом були цілими, бракувало багатьох з кам’яних середників. Блейк дивувався, яким чином могли ці розмальовані в темні тони вітражі зберегтися в настільки доброму стані, з огляду на звички всіх на світі хлопчаків. Масивні двері були неушкоджені та щільно закриті. Навколо насипної стіни, що повністю приховувала пагорб, простягалася іржава залізна огорожа, ворота якої, відділені від скверу сходами, були замкнені. Доріжка від воріт до будівлі повністю заросла. Усамітнення та покинутість, ніби покривало, охопили це місце, і позбавлені птаства карнизи, позбавлені плюща чорні стіни – все це примусило Блейка відчути доторк якогось невимовного зла.

Серед небагатьох людей в північній частині скверу Блейк помітив поліцейського, і звернувся до нього з питаннями щодо церкви. Цей здоровенний ірландець, на дивину, спромігся лише перехреститися та відповісти, що про ту будівлю тут не звикли говорити. Коли Блейк почав насідати, той швидко сказав, що італійські священники усіх застерігали від будь-яких зносин з тією церквою, бо, мовляв, жахливе зло оселилося всередині, залишивши там свою мітку. Він і сам чув темні оповідки від власного батька, що згадував чутки свого дитинства.

В давні часи споруда була осередком злої секти – нечестивців, що закликали потвор з незнаної нічної безодні. Священник здійснив там обряд екзорцизму, втім, люди казали, що лише саме світло здатне перемогти ті жахіття. Якби отець О’Меллі був живий, він би розповів багато чого. Але тепер немає сенсу непокоїтися на рахунок цього місця. Воно вже нікому не шкодить, а його господарі або мертві, або живуть десь далеко. У 1877, одразу після того, як місцеві помітили систематичні зникнення своїх сусідів, ті сектанти, ніби пацюки, втекли від народної розправи. Колись місто привласнить цю церкву на підставі відсутності спадкоємців – але зараз це нікому не потрібно. Краще залишити все розрусі – чим тривожити це місце, хай воно краще навіки залишиться в чорній безодні.

Коли поліцейський пішов, Блейк залишився стояти, споглядаючи суворий видовжений шпиль. Від того, що будівля здавалася йому такою ж химерною, як і іншим, його охопило збудження – яку ж долю істини містять в собі старі байки, розказані хлопчиною в мундирі? Мабуть, ці легенди якраз і виникли через суворий вигляд споруди – але, навіть так – здавалося, що власні оповідання Блейка матеріалізувалися.

Вечірнє сонце променилося за розірваними хмарками, нездатне освітити прокопчені стіни старого храму, що височів на своєму плато. Як дивно, що весняна зелень навіть не торкнулася бур’янів подвір’я за залізною огорожею. Блейк несвідомо підійшов поближче, шукаючи шляху, щоб проникнути всередину. Чорне святилище було нездоланною хвилюючою спокусою. Ворота біля сходів не відчинялися, але з північного боку огорожі не вистачало декількох фрагментів. Тож, він міг піднятися сходами та обійти огорожу, щоб потрапити на подвір’я через той отвір. Якщо всі так бояться цього місця, ніхто не зможе йому завадити.

Він вже піднявся на насип та навіть обійшов огорожу, коли його раптом помітили. Поглянувши вниз, він побачив, як люди побігли геть, роблячи правицями той самий знак, що й той торгівець на дорозі. Кілька вікон різко зачинилося, і товста жінка вискочила на вулицю забрати дітей до хиткої, безбарвної хати. Через отвір огорожі було дуже легко пролізти, і невдовзі Блейк уже пробирався хащами прілої трави покинутого подвір’я. Розкидані залишки могильних каменів розповідали про поховання, що були тут дуже давно. Велетенська церква зблизу тиснула на нього, але, пересиливши себе, Блейк підійшов до фасаду з трьома дверима та спробував увійти. Надійно замкнені, двері змусили його шукати іншого, прихованого шляху до цієї циклопічної споруди. Він не був упевнений в своєму бажанні проникнути до цієї оселі пустки та тіні, але дивність церкви тягнула його автоматично.

Зяюче пусте підвальне вікно забезпечило бажаний отвір. Вдивляючись в його глибину, Блейк бачив підземну прірву хитросплетінь та пилу, слабко осяяного промінням західного сонця. Сміття, старі діжки, поламані коробки та різноманітне причандалля зустрічалося його очам, хоча й все це було огорнене саваном пилу, що розмивав контури предметів. Іржаві рештки пічки свідчили про те, що будівлею користувалися та опікувалися принаймні до середини вікторіанських часів.

Діючи повністю несвідомо, Блейк проліз через вікно та опинився на вкритій пилюкою та сміттям цементній підлозі. Підвал був цілісним, без жодних перегородок; в куті справа, серед густих тіней, він побачив чорну арку, що вочевидь вела нагору. Він відчув певну пригніченість, нарешті опинившись у величезній примарній будівлі, але одразу відшукав вцілілу діжку та підкотив її до віконця, щоб забезпечити собі зворотній шлях. Після того, взявши себе в руки, він вирушив до арки крізь гірлянди павутини, розвішані в широкому підвальному просторі. В якійсь мірі шокований такою кількістю пилюки та вкритий примарним павутинням, він дістався цілі та почав підійматися вже стертими кам’яними сходами, що вели до пітьми. Без жодного вогника, він обережно рухався навпомацки. За різким поворотом він відчув попереду зачинені двері, і руки його намацали древній засув. Двері відкрилися всередину, а за ними він побачив напівтемний коридор, обшитий деревом, яке вже сповна виїли хробаки.

Опинившись на нижньому поверсі, Блейк швидко побіг усе оглядати. Всі внутрішні двері були незамкнені, тож, він вільно міг просуватися кімнатами. Колосальний неф з його заметами та горами пилюки, що вкрила старомодні лави, вівтар, кафедру та хори, з його титанічними мотузками павутиння, що простягалися вздовж галерейних арок, оповиваючи скупчені готичні колони, був цілковито моторошним місцем. У цьому безмовному усамітненні грали відблиски прихованого світла, створюючи в будівлі важку атмосферу, в той час, як вечірнє сонце відправляло свої промені до чудернацького, почорнілого скла величезних вікон апсиди.

Малюнки на тих вікнах настільки потемнішали від сажі, що Блейк зовсім нічого в них не міг розібрати, однак, вони однозначно йому не сподобалися. Дизайн зображень був типовим для церкви, і Блейкові знання в сфері темної символіки дозволили йому помітити багато відсилок до древніх композиційних схем. Образи деяких святих містили неприйнятні для традиційного церковного символізму деталі, а одне з вікон, здавалося, зображало пітьму з дивними спіралями, від яких поширювалося світло. Відступивши від вікон, Блейк помітив, що оповитий павутинням хрест над вівтарем мав не звичну форму, але нагадував древній анкх чи crux ansata таємничого Єгипту.

В задній кімнатці в західній частині будівлі, поруч з апсидою, Блейк знайшов гнилий стіл та високу шафу з вкритими цвіллю книжками, що розпадалися на очах. Красномовні для Блейкового досвідченого ока назви на палітурках викликали в нього як радісний шок, так і цілковитий жах. Книжки ті стосувалися чорних, заборонених тем, про які жодна нормальна людина навіть не чула ніколи, а якщо і чула, то лише з боязких непевних натяків; таємничі та страхітливі, вони зберігали сумнівні секрети та древні формули, що існували з часів юності людства – навіть з тих непевних, примарних часів, коли жодної людини ще не було. Він і сам читав багато з них – латинський переклад мерзенного Necronomicon, зловісну Liber Ivonis, сумнозвісні Cultes des Goules графа д’Ерлєта, Unaussprechlichen Kulten фон Юнца та пекельну De Vermis Mysteriis старого Людвіга Прінна. Втім, там були й інші, відомі йому лише за їхньою репутацією, або й зовсім не відомі – Пнакотичні Манускрипти, Книга Дзіан, та розтріпаний том з цілковито незрозумілими знаками, між якими де-не-де зустрічалися символи та креслення, знайомі для ока тремтячого окультиста. Вочевидь, місцеві чутки виявилися правдивими. Колись це місце слугувало осередком для зла, старішого за людство та величнішого за весь відомий Всесвіт.

В поламаному столі лежала невеличка записна книжка в шкіряній обкладинці, заповнена дивним криптографічним текстом. Рукопис той складався з традиційно поширених символів, що застосовуються в сучасній астрономії, а в давнину використовувалися алхіміками, астрологами та іншими практиками сумнівних мистецтв – позначки сонця, місяця, планет, аспектів, та зодіакальні знаки – всі вони щільно рясніли на сторінках, поділених на параграфи, що було натяком на відповідність кожної з цих позначок певній літері алфавіту.

Сподіваючись пізніше розшифрувати криптограму, Блейк запхав цю книжку до кишені свого пальто. Величезні томи на поличках вабили його, і Блейк дивувався, як могли вони так довго простояти тут, ніким не розкрадені. Невже він – перший, хто кинув виклик паралізуючому, всюдисущому страхові, що охороняв це місце від відвідувачів ось уже років шістдесят?

Ретельно оглянувши нижній поверх, Блейк тепер пробирався через гори пилу примарного нефу до переднього вестибюлю, де він бачив двері та гвинтові сходи, які, можливо, ведуть до почорнілої вежі з дзвіницею – об’єктів, що стали настільки близькими для нього, незважаючи на відстань. Просування високими гвинтовими сходами крізь глибокий шар пилюки та товстезне мереживо павутиння було дійсно шокуючим досвідом. Переступаючи вузенькими дерев’яними сходинками, Блейк час від часу опинявся біля вікон, звідки відкривався запаморочливий вид на місто. Хоча внизу не було ніяких мотузок, він очікував знайти дзвін або куранти у вежі, чиї вузькі, ланцетоподібні, приховані ставнями вікна він так часто роздивлявся через свій бінокль. Втім, нагорі його очікувало розчарування: досягши вершини башти, він не знайшов дзвонів у кімнаті, призначеній для цілковито інакших цілей.

Непевне, бліде світло в цю кімнату (десь п’ятнадцяти квадратних футів) потрапляло через щілини у понівечених ставнях, що прикривали вузенькі віконечка – по одному на кожній стіні. Колись на вікнах стояли щільні, міцні ставні, але час залишив від них лише гнилі рештки. Посередині вкритої пилом підлоги стояв стовп з дивними кутами – десь чотири фути заввишки та два в середньому діаметрі – вкритий з усіх боків химерними, грубо висіченими та абсолютно незрозумілими ієрогліфами. На цьому стовпі покоїлася металева скринька вочевидь асиметричної форми: кришка її була відкинута назад, а те, що лежало всередині під багатолітнім шаром пилу, мало форму яйця або нерівної сфери – всього лише чотири дюйми в обхваті. Навколо стовпа тісним колом влаштувалися сім майже неушкоджених готичних стільців з високими спинками, а ззаду них, вздовж темних стін, кришилися сім чорних гіпсових колосальних фігур, найбільше схожих на загадкові мегаліти з таємничого острову Пасхи. В одному з кутів запавутиненої кімнати знаходилися вбудовані в стіну сходи, що вели до замкненого люку дзвіниці без жодного вікна.

Коли Блейк призвичаївся до слабкого світла, він завважив чудернацькі барельєфи на дивній відкритій скриньці з жовтуватого металу. Зацікавившись ними, він спробував прибрати пил руками та хустинкою, і тоді відкрилися йому потворні, буквально невимовні зображення: на скриньці було зображено сутності, вочевидь живі, подібних до яких на цій планеті бути не може. Чотирьохдюймова сфера, чорнувата, з червоними прожилками, являла собою багатогранник з великою кількістю сторін: або це був якийсь дивовижний кристал, або штучний предмет, вирізаний з мінералу та ретельно відшліфований. Предмет не торкався скриньки – металева смужка опоясувала його, а від неї горизонтально простягалися сім чудернацьким чином вигнутих підпорок. Як тільки Блейк помітив цей камінь, його охопило абсолютно непереможне зачарування. Не маючи сили відірвати погляд, він вдивлявся в блискучу поверхню багатогранника та уявляв, що всередині ховаються обриси дивовижних світів. В голові його пропливали картини чужих планет з величезними кам’яними вежами, інших світів – з титанічними горами без жодної ознаки життя, та далекі-далекі простори, де лише рухи аморфної чорноти натякають на присутність свідомості та волі.

Озирнувшись, він помітив виразну гору пилу в дальньому куті кімнати – поруч зі сходами до дзвіниці. Він не розумів, чому вона привернула його увагу – щось в її контурах ніби промовило до його підсвідомого. Пробравшись туди, розриваючи дорогою павутиння, він відчув щось жахливе в тому, що лежало на підлозі. Руки та хустинка знову відкрили істину, і Блейк почав задихатися від вибуху емоцій. Це був людський скелет, що пролежав тут протягом довгого часу. Від одягу залишилося саме лахміття, але ґудзики та деякі шматки тканини свідчили, що померлий носив сірий костюм. Були й інші речові докази – мешти, металеві застібки, великі запонки, старомодна булавка для галстука, стара бляха репортера Провіденс Телеграм та понівечений шкіряний гаманець. Останній був ретельно оглянутий Блейком – всередині виявилося декілька старих банкнот, целулоїдний рекламний календар на 1983 рік, пара візитівок на ім’я Едвіна М. Лілібріджа, та папірець з записами, зробленими олівцем.

Папірець цей вочевидь був непростим, і збентежений Блейк уважно прочитав записи, підійшовши поближче до західного вікна. Незв’язний текст містив декілька фраз на кшталт:
«Проф. Енох Бовен приїхав додому з Єгипту в травні 1844 – придбав стару баптистську Церкву Свобідної Волі в липні – його археологічні дослідження та окультні студії добре відомі.»
«Д-р Дроун з Четвертої Баптистської Церкви застерігає стосовно Зоряної Мудрості в проповіді 29 гр. 1844.»
«97 членів общини на кінець 45 р.»
«1846 – 3 зникнення – перша згадка про Сяючий Трапецоедрон.»
«7 зникнень у 1848 – чутки про криваві жертвоприношення.»
«Розслідування у 1853 безрезультатне – розмови про звуки.»
«Брат О’Меллі розповідає про дияволопоклонство та скриньку з Єгипетських руїн – каже, що вони викликають дещо, нездатне існувати у світлі. Втікає від малого світла, зникає від потужного. Потім знову треба викликати. Ймовірно, дізнався з останньої сповіді Френсіса К. Фіні, що приєднався до Зоряної Мудрості у 49 р. Ці люди кажуть, що Сяючий Трапецоедрон показав їм небо та інші світи; Той, що в Пітьмі Сидить розповів їм якимось чином секрети.»
«Історія Орріна Б. Едді, 1857. Вони викликають це, дивлячись у кристал, та використовують власну таємну мову.»
«200 або більше в общині у 1863, окрім чоловіків на фронті.»
«Ірландці зібралися навколо церкви в 1869 після зникнення Патріка Регана.»
«Завуальована стаття в Ж., 14 березня 72, але про неї мало говорять.»
«6 зникнень у 1876 – таємний комітет звертається до мера Дойля.»
«Обіцяно застосувати міри в лютому 1877 – церкву зачинено в квітні.»
«Банда – Хлопці з Федерального Пагорбу – погрожує д-ру та служкам.»
«181 особа покидає місто в кінці 77 р. – імена не зазначені.»
«Байки про привидів десь з 1880 – спробувати знайти докази того, що до церкви ніхто не заходив з 1877.»
«Попросити в Ланігана фото місця за 1851 рік.»

Вкладаючи папірець до гаманця, а той – до свого пальто, Блейк подивився на скелет у пилюці. Висновки з записів були очевидними: безсумнівно, цей чоловік прийшов до покинутої будівлі 42 роки тому в пошуках газетної сенсації – єдиний, кому вистачило для цього відваги. Мабуть, ніхто й не знав про його задум – та й звідки можна було б дізнатися! Але записи його обриваються – невже страх, придушений хоробрістю, раптом взяв гору, і серце сміливця не витримало? Блейк схилився до кістяка та завважив його специфічний стан. Деякі з кісток були розтрощеними, деякі – якимось дивним способом ніби розчинені на кінцях. Інші мали дивний жовтий колір з непевним натяком на обвуглювання. Такими ж обвугленими були й рештки одягу в деяких місцях. Череп виглядав надзвичайно дивно – пожовтілий, з діркою зверху – ніби якась дуже міцна кислота проїла тверду кістку. Що сталося з кістяком протягом чотирьох десятків років, які він тут тихо-мирно пролежав, Блейк навіть уявити собі не міг.

Але ще до того, як Блейк усе це усвідомив, він знову почав вдивлятися в камінь, впускаючи туманну хмару його курйозного впливу до свого розуму. Він бачив процесії загорнутих в балахони фігур, що не мали людських рис, він споглядав нескінченні простори пустелі, де стояли довжелезні ряди різьблених монолітів, сягаючих сонця. Бачив він башти та стіни в темних глибинах моря, бачив вир простору, де концентровані хмари чорної імли пропливали перед тонким мерехтінням холодного пурпурного газу. А поза межами всього цього промайнула нескінченна безодня пітьми, де форми, тілесні та напівтілесні, можна розрізнити лише за коливаннями повітря, а приховані джерела сили, здавалося, керують порядком та хаосом, простягаючи ключі до всіх парадоксів і таємниць відомого нам світу.

Раптом чари зникли під натиском уїдливого, невизначеного панічного страху. Охоплений жахом, Блейк відвернувся від каменя, усвідомлюючи чиюсь близьку незнану аморфну присутність – хтось спостерігав за Блейком, все більше й більше занурюючись у нього. Здавалося, щось підкорювало його волю – не сам камінь, але той, хто з каменя дивився – той, хто невідступно міг би переслідувати Блейка, залишаючись поза фізичною реальністю. Звісно, це місце просто рознервувало його – це очевидно, з огляду на жахливу знахідку. Світло за вікном поступово згасало, і, оскільки він не мав із собою сірників чи ліхтарика, треба було вже скоро повертатися назад.
Ось тоді, в густих сутінках, йому й здалося, ніби він бачить слабкий проблиск світла у химерному камені. Він намагався туди не дивитися, але якась незрозуміла сила примусила його знову звернути погляд на камінь. Чи це не радіоактивне випромінювання? Що там згадувалося в записках мерця стосовно Сяючого Трапецоедрона? Що це за покинуте гніздо космічного зла, в кінці кінців? Чим тут займалися, і що досі може перебувати у тінях, яких уникають птахи? Здавалося, по всій кімнаті розійшовся сморід – незрозуміло, звідки. Блейк поклав руку на кришку скриньки, що так довго простояла відкритою, та захлопнув її. Вона легко рухалася на своїх дивних петлях, і повністю накрила камінь, що поза всякими сумнівами світився.

Коли скринька з різким звуком зачинилася, нагорі, за люком, що приховував вічну пітьму дзвіниці, почувся якийсь рух. Вочевидь, це пацюки – лише їх він бачив, блукаючи баштою. Втім, цей рух у дзвіниці перелякав його настільки, що він здичавіло кинувся вниз спіральними сходами, пересік мерзенний неф, стрибнув до підвалу, а звідти вибіг у сутінки покинутого скверу, і вниз – страхітливими алеями та вулицями Федерального Пагорбу – прямо до нормальних вулиць та милих тротуарів району коледжу.

Протягом наступних днів Блейк не обмовився про свою експедицію жодній душі. Замість того, він зарився в певні книги, місцеву періодику, та в лихоманці працював над криптограмою з тієї книжки в шкіряній обкладинці, знайденої в західній кімнаті, оплетеній павутинням. Як він невдовзі зрозумів, шифр був дуже складним: після довгих спроб він переконався, що мова прихованого тексту точно не англійська, латина, грецька, французька, іспанська, італійська чи німецька. Вочевидь, йому довелось звертатися до найглибших сховків своєї надзвичайної ерудиції.

Кожного вечора старе бажання подивитися на захід поверталося, і знову він бачив чорну дзвіницю, як у старі добрі часи, оточену наїжаченими дахами далекого, напівказкового світу. Але тепер він відчував і свій свіжий переляк. Йому було відомо про спадок схованих там темних мистецтв, і це знання породжувало нові, безглузді, дикі образи. Птахи поверталися разом з весною, і, споглядаючи їх, коли сідало сонце, Блейк помітив, що раніше вони не обминали високу, самотню дзвіницю настільки сильно, як тепер. Коли зграя досягала її, птахи одразу поверталися в зворотній бік та кидались врозсип у панічному сум’ятті, ввижалося Блейку – і він міг лише здогадуватися, яким переляканим було їхнє далеке щебетання.

В червні Блейк зробив нотатку в щоденнику: нарешті криптограму розшифровано. Як він виявив, текст був написаний темною мовою Акло, що використовувалася певними культами жахливої давнини – сам Блейк її знав досить побіжно зі своїх попередніх досліджень. Щоденник на диво скупо розповідає про таємниці, розшифровані Блейком, але сам він, вочевидь, був приголомшений, вражений результатами пошуків. Зокрема, він згадує Того, що в Пітьмі Сидить, пробудженого поглядом, спрямованим у Сяючий Трапецоедрон, а також – схиблено описує чорні безодні хаосу, звідки Той приходить. Сутність ця визначена як володар усіх знань, що вимагає жахливих жертвоприношень. Деякі записи Блейка висловлюють страх – мовляв, істота вже прийшла в наш світ і блукає десь поруч; він зазначає, зокрема, що лінія вуличних ліхтарів створює кордон, який Той не здатен подолати.

Часто пише він про Сяючий Трапецоедрон, називаючи його вікном до всього часу та простору, та виводячи його історію від тих часів, коли його створили на темному Юґґоті – до того, як Древні принесли його на Землю. На Землі ж його знайшли та вклали до химерної скриньки крижані сутності Антарктики, потім Валузійські змієлюди звільнили його з Антарктичних руїн, а через цілу вічність він потрапив до рук перших людей – Лемурійців. Блукаючи дивними землями та ще більш дивними морями, цей предмет врешті затонув з Атлантидою, а після того знову повернувся до людських рук, виловлений сіттю критського рибалки та проданий смуглим купцям огорненого ніччю Кемету. Фараон Нефрен-Ка звів для нього храм зі сховком без вікон – в результаті, ім’я цього володаря біло стерто з усіх монументів та записів. Очікуючи в руїнах зруйнованого жерцями та новим Фараоном жахливого місця, предмет врешті повернувся завдяки лопаті шукача скарбів, щоб принести нові прокляття людству.

На початку липня до Блейкового щоденника потрапляють і виписки з газет – в таких стислих та незрозумілих формах, що зрозуміти їхній стосунок до справи можна лише знаючи загальний контекст записів Блейка. В газетах писали, що новий страх охопив жителів Федерального Пагорбу з того часу, як невідомий увійшов до жахливої церкви. Італійці перешіптувалися про незвичні звуки, джерелом яких стала темна дзвіниця без вікон, та закликали своїх священників вигнати сутність, що оселилася в їхніх снах. Як вони стверджували, щось постійно чатує біля їхніх вхідних дверей, очікуючи, коли в хаті буде вдосталь пітьми для того, щоб увійти всередину. Преса багато уваги звертала на місцеві забобони, не зазначаючи, наскільки старими та обґрунтованими вони є. Так, сучасні молоді репортери вочевидь зовсім не здатні до антикварної роботи. Пишучи про це в щоденнику, Блейк висловлює дивне почуття провини, та підкреслює власний обов’язок поховати Сяючий Трапецоедрон в землі й вигнати звільнену ним сутність, впустивши денне світло до сховку в дзвіниці. В той самий час, однак, є очевидними загрозливі масштаби його захоплення: він помічає в себе хворобливе бажання – що навіть у сні не покидає його – відвідати церкву, з якої він тоді так швидко втік – знову зазирнути всередину сяючого каменя з його космічними таємницями.

Вранці 17 липня дещо з Журналу спричинило в автора щоденника цілковиту лихоманку жаху. Це була лише одна з напівжартівливих статей про неспокій на Федеральному Пагорбі, втім, Блейка вона все одно дуже збентежила. Вночі буря вивела з ладу освітлення в місті на цілу годину, і за той час італійці ледве не збожеволіли від страху. Ті, хто жив біля мерзенної церкви, присягалися, що істота з дзвіниці скористалася відсутністю вуличних ліхтарів, і спустилася до приміщення церкви, видаючи жахливі звуки, схожі на биття скла. Усюди, де панувала пітьма, воно могло потрапити – лише світло примушувало його втікати.

Коли струм відновився, щось почало швидко рухатися у вежі, шокуючи слухачів звуками – навіть слабкого ліхтарного світла, що проникало до вежі через почорнілі ставні, було достатньо для істоти. Вона швидко влізла назад до свого темного сховку в дзвіниці – ще більша доза світла повернула б її назад, до безодні, звідки божевільний незнайомець її викликав. Протягом темної години натовп оточував церкву зі свічками та лампами: люди молилися під дощем, вкрившись парасолями від холодного дощу – варта світла оберігала місто від жахіття, що сиділо в пітьмі. Деякі з цих людей стверджували, що церковні двері тоді жахливо гриміли.

Але навіть це не було найжахливішим. В той самий вечір Блейк вичитав у Бюлетені про знахідку репортерів. Приваблені популярністю страхітливих забобонів, двоє з них обминули несамовитий натовп італійців, та проникли всередину церкви крізь підвальне віконце після невдалих спроб відчинити двері. Пилюка у вестибюлі та примарному нефі зберігала сліди руху чогось величезного, а всюди були розкидані шматки прогнилих подушок та сатинової диванної оббивки. Усюди панував жахливий сморід, де-не-де можна було побачити жовті плями та сліди, схожі на обвуглювання. Відкривши двері до башти та прислухаючись до можливих звуків нагорі, вони помітили, що спіральні сходи були абсолютно чистими, витертими від багаторічної пилюки.

В самій башті все залишалося по-старому. Журналісти розповідали про семикутний кам’яний стовп, коло готичних стільців та химерні гіпсові зображення; про дивну металеву скриньку та потрощений кістяк не згадувалося. Найбільше Блейка збентежила – окрім зауважених обвуглених плям та смороду – фінальна деталь, що пояснювала звук розбитого скла. Всі вузькі вікна башти були розбиті, а два з них – затемнені дрантям та кінським волосом з подушок, запханими в щілини ставень. Значно більше дрантя та волосу було розкидано на витертій підлозі – ніби когось перервали під час спроби відновлення абсолютної чорноти башти, що панувала тут колись.

Жовтуваті плями та обвуглювання знайшли й на драбині, що вела до дзвіниці, аде коли репортер піднявся нею, відкрив люк та зазирнув до смердючої кімнати з ліхтариком, він не побачив нічого, окрім пітьми та різнорідної маси безформних фрагментів біля вхідного отвору. Звісно, було заявлено про шарлатанство. Хтось пожартував над забобонними місцевими жителями, або, можливо, навіть якийсь фанатик навмисно хотів оживити їхні страхи для їхнього ж блага. Чи, може, хтось з молодших та розумніших місцевих захотів створити світову сенсацію. Все це завершилося дуже промовисто, коли з поліції надіслали офіцера для перевірки інформації. Трьом офіцерам різними шляхами вдалося уникнути такого завдання, а четвертий швидко повернувся, не додавши нічого до вже повідомленого.

З цього моменту щоденник Блейка демонструє постійне зростання внутрішнього страху та нервового напруження. Він застерігає себе від певного вчинку та здичавіло думає про можливі наслідки майбутнього знеструмлення міста. Відомо, що під час трьох випадків бурі він у жахливому збудженні телефонував до електричної компанії та просив вжити всіх можливих заходів, щоб запобігти зникненню світла. Знову і знову його записки показують, наскільки занепокоїли Блейка скринька з каменем та дивним чином розтрощений старий скелет, так і не знайдені репортерами в темній кімнаті башти. Він припускав, що ці предмети були звідти прибрані – для чого та ким або чим, він навіть уявити не міг. Втім, найбільше він боявся за самого себе, відчуваючи певний нечистий зв’язок між власним розумом та тим жахіттям, що сиділо в далекій дзвіниці – тією жахливою істотою, закликаною його нетерпеливістю з найвіддаленіших просторів чорноти.

Здавалося, що його воля перебуває у постійному протистоянні з певною силою; тогочасні відвідувачі згадують, як відсторонено сидів він за столом, роздивляючись через західне вікно той увінчаний дзвіницею, далекий насип, що виступав з повзучого туману міста. Він одноманітно описував свої страшні сни, а також зауважував, що нечистий зв’язок посилюється під час сну. У щоденнику згадується ніч, коли він прокинувся повністю вдягнений на вулиці, спускаючись схилом Колезького Пагорбу на захід. Знову і знову він повторює: та штука з дзвіниці знає, де його знайти.

Після тридцятого липня протягом тижня відбувся злам в його стані. Блейк вже не одягався, а всю їжу замовляв по телефону. Відвідувачі завважували, що поруч з його ліжком лежали мотузки: сам він казав, що лунатизм змусив його зв’язувати перед сном свої ноги – поки будеш розв’язувати мотузку, може, й прокинешся.

У щоденнику він зазначає, яка подія призвела до його колапсу. Прокинувшись якось уночі тридцятого числа, він раптом усвідомив, що навколо абсолютно чорний простір. Все, що він міг бачити – це короткі, слабкі горизонтальні смужки синюватого кольору, але в той самий час він відчував невиразний сморід та чув якийсь дивний шелест поруч. Зробивши рух, він на щось наткнувся – і до шелесту додався відповідний звук зверху – якесь хвилювання, змішане зі звуком шліфування дерева деревом.

Якось він намацав кам’яний стовп з порожньою верхівкою, а потім виявилося, що його руки хапаються за вбудовані в стіну сходинки, шукаючи непевного шляху нагору – туди, звідки йшов найбільший сморід – звідки сходило гаряче, пекуче повітря. Перед очима пролітали калейдоскопічні картинки фантасмагорій, розчиняючись у порожній, безкраїй безодні ночі, де кружляли сонця та ще більш чорні світи. Він осмислював древні легенди про Нескінченний Хаос, в центрі якого розкинувся сліпий ідіот, бог Азатот, Господь Всесвіту, оточений своєю зграєю безмозких, аморфних танцюристів, заколисаний тонким монотонним звуком демонічної флейти, яку тримають безіменні лапи.

Після того раптова звістка з зовнішнього світу вивела його зі ступору, і він усвідомив невимовний жах свого становища. Він не знав, що це було – може, вибухнув феєрверк на вулиці – їх жителі Федерального Пагорбу ціле літо запускають на честь своїх різноманітних святих – навіть тих, що відомі лише в їхніх рідних італійських селищах. В усякому разі, він голосно скрикнув, скотився зі сходів та, спотикаючись у пітьмі, пішов з кімнати, яка все ж затягнула його до себе.

Він абсолютно точно знав, де знаходиться, а тому не роздумуючи чкурнув гвинтовими сходами донизу, на кожному кроці дряпаючись об стіни та набиваючи синці. Потім він, охоплений жахом, пролетів через порожній затягнутий павутинням неф, чиї примарні арки губилися в зловісній пітьмі стелі, далі – втеча з заваленого сміттям підвалу, стрибок через віконце на вулицю, до чистого повітря та ліхтарів, і божевільний біг геть з примарного пагорба з його сірими фронтонами – через похмуре, мовчазне місто високих чорних веж, а далі – вгору крутим схилом на схід, до власних старовинних дверей.

Отямився він вранці, на підлозі своєї студії – повністю одягнений. Весь у бруді та павутинні, він відчував синці на кожному дюймі свого тіла. У дзеркалі він побачив своє розпатлане волосся, а верхній одяг був просякнутий дивним, згубним смородом. Тоді його психіка й не витримала. Пізніше, вже лягаючи спати в піжамі, він кинув лише швидкий погляд у західне вікно, тремтячи від думки про можливу грозу, а після того зробив шалені записи у щоденнику.

Величезна буря здійнялася опівночі, якраз напередодні восьмого серпня. В усіх частинах міста блискавка майже не згасала, з’явившись, за свідченнями деяких очевидців, навіть у вигляді двох вогняних куль. Дощ лив невпинно, а грім не давав спати тисячам людей. Блейк буквально шаленів через свої страхи стосовно електрики, і намагався зателефонувати до компанії десь о першій годині ночі, але телефонна лінія була тимчасово вимкнена задля безпеки. У щоденнику він записав усе – великі, нервові, часто незрозумілі ієрогліфи тепер можуть розповісти, як зростали його безумство та відчай, коли він видряпував свої записи в пітьмі.

Він не вмикав світло в кімнаті, щоб бачити темну вулицю – видається, що майже всю ніч він просидів за столом, нервово вдивляючись крізь стіну дощу та блискучі милі міських дахів у сузір’я далеких вогнів, що позначали Федеральний Пагорб. Час від часу він робив незграбні записи в щоденнику – окремі фрази на кшталт: «Світлу не можна згасати»; «Воно знає, де я»; «Я маю знищити його» та «Воно кличе мене, але, можливо, цього разу воно не зашкодить мені» були розкидані на двох сторінках щоденника.

А потім в усьому місті зникло світло. Це сталося о 2:12, згідно з записом, зробленим на електростанції, але Блейків щоденник час не зазначає. Замість того лише одна фраза: «Світло зникло – Боже, допоможи мені!». Жителі Федерального Пагорба, що виглядали з вікон, були не менш стривожені знеструмленням міста, і мокрі від дощу групи людей заповнили сквер та алеї навколо жахливої церкви, тримаючи під парасольками свічки, електричні ліхтарі, олійні лампи, розп’яття та різноманітні амулети, поширені у південній Італії. Вони благословляли кожен спалах блискавки і перелякано робили таємні знаки правицями, коли буря почала гасити свічки і, нарешті, залишила весь натовп без світла. Здійнявся вітер, згасли всі вогники, і в тій місцині запанувала загрозлива пітьма. Хтось розбудив отця Мерлуццо з Церкви Святого Духа, і той побіг до похмурого скверу, щоб хоч якось підтримати людей. Вже не було жодного сумніву в нескінченних химерних звуках, що доносилися з почорнілої башти.

Про те, що відбулося о 2:35, нам засвідчили: священник – молодий, розумний, добре освічений чоловік; патрульний Вільям Дж. Монехен з центрального відділку, офіцер абсолютно надійний, що зупинився біля скверу, щоб проконтролювати порядок у натовпі; а також більшість з сімдесяти вісьмох людей, що зібралися навколо високого насипу церкви – особливо ті, що могли бачити зі скверу її східний фасад. Звісно, нема певності в тому, що те явище було обов’язково надприроднім. Причин могло бути безліч. Хтозна, які хімічні процеси відбувалися всередині покинутої, древньої церкви без нормальної вентиляції – хтозна, які речовини могли там зберігатися. Шкідливі випари – спонтанний спалах вогню – тиск газів – будь-яке з численних явищ могло бути причиною. Звісно, фактор свідомого шарлатанства також не можна виключати. Те, що сталося, в сутності, було дуже простим явищем, що зайняло не більше трьох хвилин. Отець Мерлуццо, людина пунктуальна, постійно перевіряв свій годинник.

Все це почалося з явним зростанням звуку, що лунав з чорної башти. Дивний, огидний сморід, що вже деякий час розходився від церкви, набув надзвичайної концентрації. Було чути, як ламається деревина, і врешті великий, важкий предмет звалився зверху на подвір’я, з боку суворого східного фасаду. Без світла неможливо було побачити башту, але люди і так знали: вилетіла закопчена віконниця зі східної стіни будівлі.

Одразу ж невимовний сморід зійшов з невидимої висоти, пронизуючи тремтячих очевидців, та поширився сквером. В той самий час повітря затремтіло від вібрацій – ніби від руху крил – і раптовий порив східного вітру , набагато потужніший за попередній, зірвав з людей шапки, вихопив з їхніх рук парасолі. В тій темряві, без жодної свічки, неможливо було щось розгледіти, однак, ті, хто в той момент вдивлялися в небо, вважають, що бачили пляму густої чорноти на тлі чорнильного неба – щось на кшталт аморфної хмари диму, що промайнула зі швидкістю метеора у східному напрямку.

Ось і все. Очевидці не могли й слова вимовити від страху, тремтіння та дискомфорту, не розуміючи, що тепер робити – і чи робити щось взагалі. Не знаючи, що це було, вони не могли заспокоїтися; під час спільної молитви спалах блискавки, що лише на мить спізнилася, разом з оглушливим громом охопили все небо. За півгодини дощ скінчився, а ще за п’ятнадцять хвилин увімкнулися вуличні ліхтарі, дозволяючи знесиленим, брудним вартовим нарешті повернутися додому.

Наступного дня газети приділили цим подіям значно менше значення, ніж загальним наслідкам бурі. Видається, що той яскравий спалах блискавки та оглушливий вибух були ще більшими не на Федеральному Пагорбі, але у східному напрямку, де також помітили той самий сморід. Це явище в найбільш яскравій формі проявило себе на Колезькому Пагорбі, де звук розбудив усіх сплячих жителів та зумовив збентежені припущення. Серед тих, хто в той час не спав, лише деякі бачили аномальний спалах світла на верхівці пагорба та помітили незрозумілий порив повітря, що майже всі дерева позбавив листя та повиривав рослини у тамтешніх садах.

Для всіх було очевидно, що цей раптовий одиничний удар блискавки вцілив кудись біля вершини Колезького Пагорбу, але жодних слідів цей удар не залишив. Студенти з братства Тау Омега вважають, що бачили жахливу та бридку масу диму в повітрі буквально за мить до того спалаху, але підтвердити ці слова неможливо. Втім, усі згадані очевидці згодні принаймні з тим, що удару блискавки передував сильний пори, натиск нещадної сили з заходу; аналогічно для всіх є очевидним, що після спалаху одразу зник сморід.

Все це обговорювалося дуже детально через можливий зв’язок описаних подій зі смертю Роберта Блейка. Студенти з братства Псі Дельта, чиї вікна виходили на Блейкову студію, помітили нечітке бліде обличчя у західному вікні вранці дев’ятого числа, та здивувалися через його вираз. Коли вони побачили те саме обличчя в такій самій позиції вже ввечері, вони відчули неспокій та вирішили подивитися, чи запалять у тій кімнаті світло. Пізніше вони спробували увійти до темної квартири, натиснувши на вхідний дзвінок, а в результаті двері довелося висаджувати полісменові.

Застигле тіло сиділо праворуч за столом біля вікна, і коли гості побачили скляні, вирячені очі та сліди заціпеніння, конвульсивного страху у викручених, скорчених членах тіла, вони втекли звідти, охоплені жахливою тривогою. Невдовзі коронер дослідив тіло та зробив висновок, що, незважаючи на неушкоджене скло вікна, причиною смерті став електричний шок, або нервове напруження, спричинене електричним розрядом. Жахливий вираз обличчя померлого він проігнорував, інтерпретувавши його як звичайний наслідок глибокого шоку, пережитого особою з екстраординарною уявою та неврівноваженою емоційністю. Про ці якості він дізнався з книг. Малюнків та рукописів, знайдених у помешканні, а також з нерозбірливих записів у щоденнику на столі. До самого кінця Блейк занотовував свої безумства, і олівець зі зламаним кінцем було знайдено в його спотвореній спазмом правиці.

Записи після зникнення світла були у вищому ступені незв’язними, і прочитати можна було лише деякі з них. Певні дослідники на основі цих записів і дійшли до висновків, відмінних від офіційного матеріалістичного вердикту, але досить малою є ймовірність того, що цю загалом спекулятивну версію підтримають люди консервативних поглядів. Утвердити публічно версію цих теоретиків з багатою уявою не допоміг і вчинок забобонного д-ра Декстера, який жбурнув дивну скриньку та багатокутний камінь – предмет, що дійсно сяяв, коли його знайшли у чорній дзвіниці без вікон – в глибини каналу Наррагансетської затоки. Надмірна уява та невротична розбалансованість Блейка, підсилені відомостями про давній культ, чиї жахливі сліди він виявив – ось головна причина божевільних Блейкових нотаток, згідно з домінуючою інтерпретацією. Ось і ці нотатки – швидше, те, що можна було з них розібрати.

«Світла досі нема – вже хвилин п’ять. Все залежить від блискавки. Дякувати Яддіт, все буде добре. Якась сила пробивається крізь світло… Дощ та буря та вітер слабшають… Воно опановує мій розум…
«Щось з пам’яттю. Я бачу речі, яких ніколи не знав. Інша світи та інші галактики… Темні… Блискавка видається темною, а пітьма світлою…
Цей пагорб, ця церква, які я бачу крізь суцільну пітьму – вони не можуть бути реальними. Мабуть, це відбиток на сітківці, спричинений спалахами. Дякувати небесам, італійці там зі своїми свічками – раптом блискавка припиниться!
«Чого я боюся? Хіба це не аватар Ньярлатхотепа, що в древньому Кеметі навіть людиною прикидався? Я пам’ятаю Юґґот, і ще більш віддалений Шаґґай, і найвіддаленішу пустку чорних планет…
«Довгий політ на крилах крізь пустку… не перетнути йому всесвіт світла… відтворений думками, схопленими Сяючим Трапецоедроном… відправ його до жахливих безодень сяйва…
«Я Блейк – Роберт Харрісон Блейк з 620 будинку на східній вулиці Кнепа, Мілвокі, Вісконсін… Я на цій планеті…
«Азатоте, змилуйся! – блискавки більше нема… жахливо… я бачу все завдяки химерному відчуттю – це не зір, а щось інше – світло це пітьма, а пітьма це світло… ті люди на пагорбі… вартові… свічки та амулети… їхні священники…
«Відчуття відстані зникло – далеке близько, а близьке далеко. Ніякого світла – ніякого скла – ось дзвіниця – башта – вікно – я чую – Родерік Ашер – збожеволів чи божеволію – воно рухається в башті – воно це я, і я це воно – я хочу вийти… треба вийти та зібратися з силами… Воно знає, де я…
«Я Роберт Блейк, але я бачу башту в пітьмі. Там жахливий сморід… відчуття змінилися… ставні вікна ламаються, шлях з башти відкрито… Йа… нґай… іґґ…
«Я бачу його – вже близько – пекельний вітер – титанічна пляма – чорні крила – Йоґ-Сотот, порятуй мене – троїсте палаюче око…

© Олександр Артамонов, переклад з англійської, 2015.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s