Клайв Льюїс – Уява та мислення в Середньовіччі. Частина ІІ

У своїй попередній лекції я запропонував у якості експерименту прогулятися під зоряним небом з переконанням, ніби астрономія Птолемея є істинною. Щоби зробити цю стару модель ще яскравішою, я б хотів нагадати про досвід, який, на мою думку, кожен переживав; згадайте, як ви виходите на вулицю з будівлі, де відбувався якийсь помпезний та важливий захід – опера, диспут чи якесь свято – і раптово дивитеся вгору, на холодні зорі над дахами будинків. Те, що здавалося таким великим, коли ми перебували в будівлі, одразу ж стає крихітним. Небо – це ніби іронічний коментар до подібних людських турбот. Якщо ми в таку мить ми пам’ятали нашого Паскаля, ми могли навіть пробурмотіти: «тиша тих вічних просторів лякає мене». Втім, ми можемо зосередитися і дати здачі – знов-таки за допомогою Паскаля: хоча ми й малі та нестійкі, ніби крапельки роси, все ж, ми – такі крапельки, що здатні мислити, а це означає (на нашу думку) нашу перевагу над усіма галактиками. Тепер спробуємо розібратися, чому жодна з цих реакцій – ані першопочаткове розчарування в собі, ані подальше відстоювання власної значущості – швидше за все, не могла виникнути в середньовічної людини.

Простір, у який та людина вдивлялася, не видавався їй мовчазним, темним чи порожнім. Не будучи аж ніяк мовчазним, цей простір був постійно сповнений незрівнянно приємним звуком. Величезні породні сфери, кожна з яких оберталася в межах правильного інтервалу відносно вищої сфери, утворювали сумісну гармонію. Той факт, що ми цю музику не чуємо, пояснювався різноманітними шляхами. Одне з найдавніших та найкращих пояснень базувалося на історії одного мандрівника про те, що люди, які живуть поряд з великим порогом Нілу, не чули шум води. Вони його не чули через те, що чули його постійно. Те ж саме, вочевидь, можна сказати і про вищий рівень музики – про музику сфер. Це єдиний звук, який на жодну секунду не переривається в жодній частині всесвіту, тож, його наявність ми не можемо порівняти з його відсутністю. Імовірно (per impossibile), якби цей звук перервався, нас охопили б жах та розгубленість, все наше слухацьке життя прийшло б у розлад, і ми б відчули, що з-під наших ніг зникла життєва основа. Але такого ніколи не буває. Музика, до якої ми так звикли, сповнює нас щодня і щоночі протягом усього життя.

Також ці області не були й темними. Темрява, в якій (на нашу думку) розташовані зорі – це лише темрява довгої конічної тіні, яку відкидає Земля, коли Сонце знаходиться під нашими ногами. Середньовічні люди знали зі своєї теорії місячних затемнень, що верхівка цього темного конусу знаходиться одразу ж за місяцем. Вищі ж небеса поза тією верхівкою занурені у вічне сонячне сяйво. Безсумнівно, ми можемо – в певному сенсі – сказати те саме. Однак, ми-то знаємо (на відміну від них, як мені здається) про те, яку роль відіграє повітря в дифузії сонячного світла та в утворенні сяючої бульбашки, яку ми називаємо днем; ми навіть піднялися так високо до стратосфери, що побачили там, як блакитна завіса стає тоншою в точці зеніту, через що блакить стає чорнотою, і майже всюди наступає ніч. Вони знали про те, що вище – над повітрям – знаходився так званий ефір; їм було невідомо, що сонце палає в чорному просторі. Вони (бо ж Мільтон у цьому сенсі – середньовічна людина), навпаки, вважали, що ефір – це

Щасливі ті місця високі,

Де вічно дня відкрите око

В небесних просторах широких.[1]

І в цих просторах, сповнених сяйва та музики, також хтось жив. Ми вже зазначили – там жили Інтеліґенції, які чи то були душами сфер, чи то керували ними. Окрім них були ще й ангели – також безсмертні та вищі за людей. Жили вони між Емпіреєм та Місяцем, і їхнє число, ймовірно, було грандіозним. На відміну від повітряних демонів, що живуть між Місяцем та земною поверхнею, ангели не мають тіл (принаймні, саме така точка зору кінець кінцем перемогла): вони мають самі лише розуми. Як і вони, ми – істоти раціональні, але між нами та ними існує велика відмінність. Ми здатні одразу, інтуїтивно схоплювати лише аксіоми, і нам доводиться досягати всіх інших знань шляхом дискурсивного мислення – процесу, що потребує значних трудів. Вони ж схоплюють інтуїтивно взагалі все; схопити якусь концепцію для них так само легко, як для нас – схопити яблуко чи пенні. По суті, їхній розум в порівнянні з нашим – ніби полудень в порівнянні з сутінками. Вочевидь, коли дивишся в небо, заселене подібними істотами, у твердженні «я – краплинка роси, що мислить», виявляється, немає нічого хорошого. Сама наша потреба в «мисленні» (в повсякденному розумінні цього слова) виступає мірою нашої неповноцінності.

Більше того: майже всі з цих безтілесних розумів не мають жодного відношення до нас. Ми взаємодіємо лише з найнижчим рівнем ангельського світу; слово «ангел» – радше на жаль, ніж на щастя – позначає і їх усіх загалом, і найнижчих з них зокрема: аналогічно ми іноді використовуємо слово «солдат», щоби протиставити його офіцеру, хоча іноді це слово застосовується до всіх військових. Ангели розділені на дев’ять класів, об’єднаних у три групи по три класи в кожній. Найвища група включає таких істот, як Серафими, Херувими та Престоли; всі вони дивляться виключно на Бога, перебуваючи у повному спогляданні божественної сутності та не маючи жодних справ із творінням. Наступна група (Господства, Сили та Влади) мають певні обов’язки щодо загального порядку природи. Найнижча група має справу з людьми; Начала – з долями народів, а Архангели та Ангели – в різних формах – займаються долями окремих людей. Зверніть увагу: навіть у такий важливий момент, як Благовіщення, Богородицю відвідав лише Архангел, член другого знизу класу. Ця деталь дозволяє правильно зрозуміти всю перспективу. Саме ця концепція, разом з поетичним генієм, надала ангелам Данте піднесеність та мужність, недоступні ангелам пізнішого мистецтва. З утратою цієї концепції, ангели кінець кінцем вульгаризувалися настільки, що перетворилися на тих хворобливих дівчат, якими прикрашено безліч вікторіанських вітражів. Повний занепад Херувима, який став жирною дитиною вже за часів Рафаеля, ймовірно, стане найочевиднішим, якщо взяти до уваги гіпотезу про етимологічну спорідненість слів «Херувим» і «грифон». Навіть у Чосера Херувим був полум’яною істотою, але аж ніяк не «хорошулькою».

Однак, я маю заселити небо ще деякими істотами. Середньовічна людина бачила небо не лише мелодійним, осяяним та заселеним дивовижними силами, але й за необхідністю активним; вона там бачила ті сили, що панували і над нею, і над усією землею. Окрім Інтеліґенцій та ангельських ієрархій є також і самі планети. Кожна з них щомиті впливає на нас. По-перше, на фізичному рівні, промені кожної з планет (пробиваючись крізь земне небо) знаходять підхожі ґрунти та перетворюють їх на відповідні метали; так, Сатурн утворює свинець, Марс – залізо, Місяць – срібло і т.д. Зв’язок Місяця зі сріблом, а Сонця – золотом модна вважати дійсними пережитками (з дуже давніх часів) дологічного пікторального мислення. Венера, ймовірно, створює мідь (Cuprum) через те, що століттями раніше вона була Кіпридою, володаркою Кіпру, а на тому проклятому острові в античні часи видобували мідь. Чому Сатурн утворює свинець, а Юпітер – олово, я не знаю.

Проте, звісно ж, усі знають, що планети здійснювали не лише фізичний вплив. Вони обумовлювали плин подій та людську психологію. Народжені під Сатурном були схильні до меланхолії; народжені під Венерою – до влюбливості. В цьому сенсі, вочевидь, у середньовічній культурі збереглося багато пережитків класичного язичництва. І, звісно, назви планет, як і їхні образи в мистецтві, також належали античним планетарним богам. Наскільки мені відомо з текстів, усе це нікого особливо не хвилювало. Звісно, теологи та астрологи сперечалися між собою, але зовсім не з цих приводів. Наскільки я знаю, жоден теолог не заперечував загальну теорію планетарних впливів. З точки зору теології, важливим питанням була природа впливу планет: чи вони змушували, або ж лише підштовхували людей до певних дій. Якщо змушували, тоді це, звісно ж, означало кінець людської свободи та відповідальності. Якщо лише підштовхували, тоді планетарні впливи, як і спадковість, здоров’я чи освіта, складали лише частину конкретної ситуації, в якій людина могла досягти найкращого з можливих результатів. По суті, теологи, як і зазвичай, боролися з детермінізмом. Вони не боролися з якоюсь вигадкою: за часів Відродження, якщо й не пізніше, астрологічний детермінізм став загальноприйнятим. Тоді вважалося (хоча це й дивно звучить для нас), що багатолітній досвід і здоровий глузд стоять на боці детермінізму, в той час як теологічний спротив здавався ідеалістичними вигадками. Без сумніву, думки середньовічних людей постійно коливалися. Звичайний, поміркований і поважний погляд був виражений у максимі: «sapiens dominabitur astris» – мудра людина за допомогою Благодаті може пересилити поганий гороскоп, як вона пересилює вроджений поганий характер.

Як я вже сказав, це було важливим теоретичним питанням. На практичному ж рівні правовірні люди – хоча й приймаючи планетарний вплив – чинили спротив «астрологічному ворожінню», прибутковій справі передрікання майбутнього. Вони не заперечували того, що деякі астрологічні прогнози людської поведінки можуть бути вірними. Планетарний вплив не міг нівелювати свободу волі, однак, він міг зумовлювати мислення та уяву, на яких і базується свобода волі. Будь-яка людина здатна опанувати цей сирий психологічний матеріал і, таким чином, чинити всупереч прогнозам; однак, мало хто так робить – тож, у випадку більшості людей прогнози працюють. Цілком аналогічним чином і з тих самих причин сучасний теолог може сказати, що марксистські прогнози на основі економічного детермінізму та фрейдистські прогнози на основі психологічного детермінізму загалом справджуються, якщо йдеться про масову поведінку, але не обов’язково – якщо йдеться про конкретного індивіда.

Я наголосив на паралелях між астрологією та сучаснішими формами детермінізму, щоби підкреслити одну ідею, яка – хоча я вже озвучував її на іншій лекції – є занадто важливою для того, щоб ми її оминули. Нам ніколи не варто дозволяти собі вважати астрологію чимось романтичним, якимось псевдоміфічним мрійництвом розуму; головним чином, її не варто пов’язувати з магією. Астрологія була продуманою, виваженою та антиідеалістичною дисципліною; вона становила кредо людей, яким хотілося, щоби весь всесвіт можна було прорахувати. Магія прагнула оволодіти природою; астрологія виголошувала владу природи над людиною. Тож, чаклун є пращуром сучасного вченого-практика, винахідника, а астролог – це пращур філософа-матеріаліста ХІХ ст. Втім, обидва з них не були типовими представниками виключно Середньовіччя. Обидва користувалися тим самим – якщо не більшим – успіхом і за часів Античності та Відродження.

Я вже сказав про те, що середньовічна людина вважала, ніби вона дивиться на сяючий всесвіт крізь темну тінь землі. Вона також дивилася на область ефіру крізь область повітря. Повітря виступало посередником для всіх впливів згори. Все повітря могло стати здоровим чи нездоровим через певну комбінацію у вищих небесах. Тож, середньовічних лікар міг пояснити поширену хворобу словами «все через той вплив». Якщо він говорив італійською, це, безсумнівно, звучало б як «questa influenza»; так слово «інфлюенца» і набуло нинішнього значення. Втім, я згадав про повітря не заради цієї цікавинки, але з двох інших причин.

Перша причина: повітря знаходиться нижче Місяця. Іншими словами, як ви вже знаєте, воно не належить до області необхідності та впорядкованості. В повітрі, як і на Землі, присутні випадковості та невпорядкованість; у повітрі присутні повітряні демони, здатні, подібно до людей, чинити хоч добро, хоч зло. Тут нам відкривається важлива відмінність середньовічної людини від людини сучасної. Звичайна сучасна людина (я кажу не про сучасних вчених) вважала б упорядкованість – або, краще скажу, монотонність – симптомом неповноцінності. Той факт, що небесні тіла завжди поводяться однаково, в той час як люди чинять то так, то сяк, змінюючи свою думку, слугував би для сучасної людини визначальним доказом того, що небесні тіла є нерозумними та неживими, а ми, натомість – мислячі «краплинки роси» – в цьому сенсі перевершуємо їх. З цієї ж причини, якби сучасна людина вірила в повітряних демонів та в планетарні Інтеліґенції, вона, вочевидь, надала би перевагу демонам. Середньовіччя успадкувало від Арістотеля цілком іншу точку зору. В «Метафізиці» Арістотель зауважує, що в домогосподарстві (звісно ж, ідеться про домогосподарство з рабами) вільними членами є власне ті, хто володіють найменшими можливостями жити так, «як заманеться». Рабам це доступно; для вільних людей, натомість, «все вже розплановано». Це звучить неочікувано, однак, я не маю сумніву в тому, що так і було; вся антична література сходиться в тому, що домашній раб серед усіх слуг найменше нагадує робота. Проте, ось, для чого я наводжу цю думку: хоча Арістотель і не говорить про це цілком чітко, вчені погоджуються в тому, що він схилявся до порівняння небесних тіл з вільними людьми, а рабів – з нами. Для небесних тіл «все вже розплановано»; наша свобода жити так, «як заманеться», свідчить про наш нижчий статус. Подібно до рабів, ми маємо «вільний час», і протягом нього ми «байдикуємо», теревенимо, займаємося коханням, граємо в ігри, колемо горішки, або «просто сидимо без діла» – вони ж, подібно до самого Арістотеля, мають власну чітку програму.

По-друге, на прикладі опосередкованості небесних впливів повітрям виявляється принцип, що визначає весь всесвіт. В попередній раз я порівнював усесвіт з величезною будівлею; тепер я хотів би порівняти його з фугою – з упорядкованим та урізноманітненим повторенням однієї теми. Коли Донн каже

Не зразу небеса впливають на людину –

Вони спочатку змінюють повітря[2]

він висловлює твердження якраз стосовно цієї теми. Тут ми маємо, як бачите, наступну тріаду: Джерело впливу (планети), посередник (повітря) та адресат впливу (людина, або – загалом – Земля). Ця тріада досі зберігає свою привабливість. Я припускаю, що ефір, не настільки вже й давно, запровадили через потребу в певному посереднику. Проте, найпривабливішою ця тріада була за часів Середньовіччя. Тріада повторювалася на кожному рівні буття.

По-перше – серед самих ангелів. Всі знання, якими Середньовіччя володіло стосовно їхньої тріадичної організації, були взяті з латинського перекладу тексту грецького теолога (ймовірно, VI ст.), відомого нам під іменем Псевдо-Дионісія. Метод, за допомогою якого він ув’язує свою тріадичну ангелологію зі Старим Заповітом, в якому (за нашими стандартами) неможливо знайти нічого подібного, є чарівним прикладом процесу, про який я згадував раніше – великої середньовічної праці в царині гармонізації та синкретизму[3]. Він підкреслює, що в VI главі Книги пророка Ісаї ангели викрикують «Свят, Свят, Свят» не Богу (як ми могли подумати), але один одному. Вочевидь, справа в тім, що кожен ангел передає своє знання Божественної Святості нижчому ангелу. Єдиним винятком є Серафими. Лише вони – серед усіх створінь – сприймають Бога безпосередньо. Однак, вже Херувими утворюють тріаду: Бог – джерело впливу, Серафими – посередники, а Херувими – адресати впливу. Потім далі: Серафими – джерела впливу, Херувими – посередники, а Престоли – адресати впливу. І та сама тріада повторюється у другій та третій групах ангелів, а також, звісно ж, між першою, другою та третьою групами в цілому. Тож, відбувається постійний занепад, ніби Бог, Який у певному сенсі робить все, не може при цьому зробити самостійно нічого, якщо це можна здійснити за посередництвом Його творінь. І – ніби цього вже не достатньо – далі нам кажуть, що і в кожному окремому ангелі з будь-якого класу знову присутня та сама тріада; кожен з них має первісні здібності, які через посередництво другорядних здібностей впливають на третьочергові здібності. Тож, ми маємо не просто тріаду в межах тріади, аде тріаду всередині кожної тріади – допоки голова від них не запаморочиться.

Усе це стосується ангельського світу як такого. Але як тільки ми виходимо за його межі, виявляється, що весь цей світ у цілому також є частиною ще ширшої тріади. Справа в тім, що Бог править світом через ангелів; усі ангели – без жодних упереджень стосовно їхніх складних внутрішніх тріад – є посередниками між Богом, як джерелом впливу, та Природою (чи Людиною), як адресатом впливу. Аналогічно й земний король править народом через баронів. Однак, для середньовічного розуму це, звісно, не було просто аналогією. Це розумілося як дійсна земна та соціальна версія тріади. Я кажу «соціальна», щоб відрізнити її від «індивідуальної», оскільки в окремій людині, як і в окремому ангелі, тріада повторювалася.

Тріада ця на індивідуальному рівні повторювалася двічі: на етичному та на психологічному рівнях. Етична тріада (вона, з багатьма поправками, базувалася на ідеях Платона) складалася з Розуму, Емоцій та Бажань. Розум, розташований у голові, керує Бажаннями, розташованими в животі або під ним, завдяки більш людяним та цивілізованим Емоціям, розташованим у грудях; ідеться про речі на кшталт сорому, честі, шкодування, самоповаги, захопленості. Цієї етичної тріади люди притримувалися протягом тисяч років. Сьогодні люди частіше намагаються вести цивілізоване життя, базуючись на самому лише розумі, відкидаючи емоції: монархічна голова намагається керувати черевними плебеями без допомоги аристократії грудей, що Платонові здалося б ризикованою справою; щось подібне мотоциклісти називають «їздою на гальмах». Їздити на гальмах важко, а мотоцикл заносить. На психологічному рівні індивідуальна тріада сформована вченням про троїчну душу. Однак, слово «anima» має ширше та менш обмежене самою лише релігією поле значень, ніж слово «душа»; «життя» могло би бути кращим перекладом. Так, є рослинна душа, якою володіють всі рослини, і яка несе в собі лише життя; є чуттєва душа, яка несе в собі життя та відчуття; і є розумна душа, завдяки якій ми мислимо. Звісно, людина має всі три душі: коли з людиною все гаразд, її розумна душа керує її рослинною душею через посередництво душі чуттєвої.

Автор XIII ст. на ім’я Алан розробив теологічну, соціальну та індивідуальну тріади, зобразивши члени кожної як замок (чи цитадель), місто та землі за межами міста. Звісно, пояснює він їх у соціальних поняттях: король перебуває в цитаделі, барони – в місті, а селяни – в полях за його межами. В індивіді голова є цитаделлю, де знаходиться двір імператриці Мудрості. У місті Грудей живуть високі бароні Великодушності. Ззовні, на підвладних місту територіях, або навіть далі – в геніталіях – живуть звичайні бажання. Однак, зараз для нас важливішою є теологічна тріада. Палац Бога – це Емпірей, область за межами найвищої сфери. У місті, в обширних ефірних просторах, живе космічна знать, дев’ять ієрархій ангелів. Нижче – на Землі – живемо ми, «як чужинці» – «за межами стіни», як каже Алан[4].

За межами стіни – ось, у чому справа. Повернімося на мить до досвіду, про який я згадував на початку лекції – коли дивишся на зірки, вийшовши з опери чи бенкету. Повна відмінність між середньовічним та нашим досвідами стає зрозумілою тільки зараз. Що б ми не відчували, ми, безперечно, відчуваємо, що ми дивимося назовні; назовні з чогось теплого та світлого – у темну, холодну, байдужу пустку, з дому – в темний простір моря. Однак, середньовічна людина відчувала, що вона дивиться не назовні, а всередину. Це ми – ззовні. Орбіта Місяця – це стіна міста. Ніч на мить відкриває браму, і ми вловлюємо високу помпезність того, що відбувається всередині, дивлячись, ніби тварини, які дивляться на вогні таборів, до яких їм не увійти; ніби селяни, які дивляться на місто; ніби жителі приміських районів, які дивляться на Мейфейр.

Я недарма сказав про «високу помпезність». Можливо, раніше я описав цей складний, тісно заселений космос в занадто жорстких формах, через що рух діяльності сфер та ангелів міг видатися, як би ми сказали, «надто схожим на роботу». Я би пояснив усе це краще, якби мав проектор. Йдеться про одне конкретне зображення, на якому показана Інтеліґенція самого Primum Mobile. Звісно, те зображення є цілковито символічним; тодішні люди чудово знали, що подібну істоту – тіла в неї не було – взагалі неможливо зобразити такою, якою вона є. Проте, обраний символ є напрочуд красномовним. Зображено там дівчину, яка танцює та грає на тамбурині; це зображення радості, майже фіглярства. А чому ж ні? Цими сферами рухає любов, інтелектуальна жага, і вони ніколи не зупиняються, оскільки ніколи не досягають повного уподібнення до свого об’єкта – і, разом з тим, вони ніколи не розчаровуються, оскільки постійно роблять у найвищій мірі те, на що згодна чи чого вимагає їхня природа. Тож, їхнє буття є цілковитою насолодою. Рухи всесвіту треба сприймати не як рухи машини чи навіть армії, але, радше, як танок, як фестиваль, як симфонію, як обряд, як карнавал – як усе це, разом взяте. Йдеться про вільний рух найдосконаліших сил до найдосконалішого Об’єкта.

Звісно, сучасна людина скаже, що в ті часи небо уподібнювали до Землі, тож, оскільки всі тоді полюбляли високу помпезність, Месу, коронації, паради, турніри та веселі пісні, все це par excellence приписувалося надмісячному світові. Однак, пригадаймо, що тодішні люди мислили абсолютно навпаки. Вони вважали, що церковна ієрархія та соціальна ієрархія на Землі – це бляклі копії небесних ієрархій. Паради та церемонії, проведенню яких вони віддавали всі свої сили, були їхніми спробами наслідувати modus operandi всесвіту; в певному сенсі, вони намагалися жити «згідно з природою». Ось чому така величезна кількість мистецтва та літератури Середньовіччя зводиться лише до утвердження природи речей. Їм подобалося розповідати і слухати знову і знову про всесвіт, який я описав. Будь-який поет у будь-якому вірші міг почати описувати ангелів, сфери, впливи, метали і сотню інших речей, на які в мене не було часу – дорогоцінні камені, звірів, Зодіак, Сім Чеснот, Сім Гріхів, Дев’ять Достоїнств, природу вітрів, структуру душі, трави, квіти і все на світі. Вони про це писали, вони про це співали, малювали це та вирізьблювали це. Іноді ціла поема чи ціла будівля здається лише космологією, вираженою в слові чи в камені. У всьому цьому я ніколи не бачив ані сліду дикунської ідеї про те, ніби, зображуючи речі на Землі, можна допомогти їм трапитися у всесвіті. Вони мислили зовсім не так. Це, радше, було спонтанним бажанням «чужинців з-за стіни» взяти максимально можливу участь у славі міського життя; так Союз Матерів влаштовує у будинку сільської адміністрації постановку тієї самої п’єси, яку нещодавно ставили в Лондоні: вони роблять законну абсурдну спробу, яка приносить безліч веселощів усім учасникам такого заходу.

Залишаються два питання, які можуть спричиняти певний дискомфорт. Чи можуть уява та емоції змиритися з тим, що Земля є в самому центрі, будучи при цьому – в якомусь іншому сенсі – десь удалині за міськими стінами? А також – чи достатньо прийнятною є ідея про нескінченний простір за межами найвищого з небес? Тут вже йдеться про щось таке, модель чого не накреслиш на дошці і навіть не зробиш так просто у тривимірному вигляді.

Арістотель сказав: «що б не знаходилося за межами найвищого Неба, воно не потребує місця, а час на нього не впливає»[5]. Це – типово арістотелівська суха обережність та типово язичницька шаноблива боязкість. В обробці християн ця думка, звісно ж, набуває більш позитивної та яскравої форми. Як сказав один автор, все, що є небом, є Deo plenum, сповнене Богом. Або ж, як сказав Данте, це «luce intellectual piena d’amore» («Рай», ХХХ, 40). Іншими словами, поза космосом немає ніякого простору. Емпірей – це межа простору: не в тому абсурдному сенсі, який змушує нас уявляти, ніби за межами Емпірею є ще більше простору, але в тому сенсі, що за тією межею просторовий спосіб мислення більше не працює. Досягти кінця простору значить досягти кінця просторовості.

Данте пояснює нам це за допомогою дивовижного tour de force. Звісно, йому не під силу зобразити відсутність простору в прямому сенсі. Однак, він показує нам простір, вивернутий навиворіт; так, ми одразу ж розуміємо, що просторове мислення, яке ми знаємо з повсякденного життя, зруйноване. Спершу, щоби підготувати нас, він дає нам наступний чудовий образ: Primum Mobile описується як «ваза», в який знаходяться корені часу – «усюди простягає своє листя» («Рай», XXVII, 118-120). Звісно, час у старій філософії був продуктом руху Primum Mobile. Однак, уявіть собі цей образ: гігантське дерево, яке росте кроною вниз, проходячи крізь усі ті 118 мільйонів миль: його корені – в зірках, а його листя – це дні та хвилини, які ми проживаємо на Землі. Я ледве не сказав «листя на його найвищих гілках», бо ж неможливо не уявляти їх найвищими: те, що є для нас низом, має бути для дерева верхом – його крона має тягнутися вгору, а корені – бути його найнижчою точкою. Так, Данте починає вивертати всесвіт навиворіт. Потім, пізніше, в самому емпіреї, йому показують точку світла, навколо якої обертаються дев’ять світил: найближче до центру рухається найшвидше, а найвіддаленіше – найповільніше. Про цент Беатріче каже: «небеса та вся природа зав’язані на цій точці» («Рай», XXVIII, 41-42); те саме в обширних словах каже й Арістотель щодо Нерухомого Рушія. Та точка є образом Бога; дев’ять планет (назвемо їх так) – це дев’ять ангельських ієрархій, і ви бачите: це наш всесвіт, вивернутий навиворіт. В нашому видимому світі периферія, Primum Mobile, рухається найшвидше, знаходячись найближче до Бога; Місяць же рухається найповільніше, будучи найближчим до того, що ми називаємо Центром – тобто, до Землі. Однак, істинна природа всесвіту є повністю протилежною. У видимому та просторовому устрої Земля є центром; у динамічному, невидимому устрої центром є Емпірей, і виявляється, що ми, кінець кінцем, і справді знаходимося «за межами стін міста». І центр того Центру, центр Землі, є межею – тією самою точкою, де все суще та будь-яка реальність завмирають. Справа в тім, що там, усередині (як ми кажемо), тобто, там, ззовні (як ми мали б казати) знаходиться Пекло – найвіддаленіше селище, самий край, місце, де буття є найближчим до небуття, де позитивне несуще (скажімо так) асимптотично тяжіє до нуля, якого ніколи не може досягнути.

Таким був середньовічний космос. Звісно, був у нього один суттєвий недолік. Він насправді – і це добре – не існував. Я радше запрошую вас до розмислів про нього як про витвір мистецтва; можливо, врешті, як про найвеличніший витвір мистецтва Середньовіччя. Звісно, це не була лише вигадка. Завдання такого космосу – і до певного часу він це завдання виконував – полягало в поєднанні всіх доступних фактів. І, можливо, називаючи його неправдивим, нам сьогодні варто було б мати на увазі дещо відмінне від того, що мали на увазі наші діди. Вони могли би прийняти теорію Ньютона як просто істинну, а середньовічну теорію відкинути як просто хибну. Для них тут не йшлося би про щось на кшталт відмінності між хорошою мапою та поганою мапою. Мені здається, що більшість сучасних людей погодилися б із тим, що жодна з картин світу, які ми можемо витворити, не є «істинною» в розумінні наших дідів. Нам радше варто говорити про «моделі». І, оскільки все є лише моделями, нам варто бути готовими знайти у кожній з них дещо від природи митця і дещо – від самого об’єкта. З цієї точки зору вивчення різноманітних моделей також становить інтерес. На мою думку, середньовічна та ньютонівська моделі – перша з яких є настільки впорядкованою, настільки піднесеною та настільки святковою, а друга – настільки безпутною та нездатною набути хоч якусь форму – чудово відображають старий, більш формальний та інтелектуальний світ, і пізніший, більш ентузіастичний та романтичний світ. Що ж відображатимуть наші власні моделі – якщо ви досі вважаєте, що нам взагалі можна їх мати – можливо, вирішиться у прийдешньому.


[1] Comus, 976–8.

[2] The Extasie, 57–8.

[3] Sancti Dionysii . . . opera omnia . . . studio Petri Lanselli . . . Lutetiae Parisiorum (MDCXV).

[4] De Planctu Naturae, P.L. CCX, ProsaIII, col. 444 A, B.

[5] De Caelo, 279a.

© Олександр Артамонов, переклад з англійської, 2019.