Логіка Українського Інфантилізму або Арістотель Нікомахович змінює професію

Арістотель Стагірит, батько більшості з сучасних гуманітарних наук – цих викиднів графоманських родових переймів великого філософа – навіть не підозрював про те, що коли-небуть варвари врешті схиляться перед його блискучою фігурою (блиск, безумовно, домалював Янгольський Доктор Фома Аквінський) та одягнуть грецькі хітони, продукуючи ілюзію вдалих спроб не лише одягатися, але й мислити по-грецьки. Так, варвари дійсно змінилися з часів перших уроків у Лікеї – можна сказати, що македонський царевич Олександр дав їм доброго прочухана в якості стимулу до еллінізації. Втім, час іде, і багато чого змінилося – тільки закони логіки досі всевладно правлять людським світом, ніби сам мудрець-Стагірит перебуває з нами, постійно слідкуючи за тим, щоб дійсність відповідала його ідеям.

Хитрий старчук! Чи не він це перевтілюється зі століття в століття, з епохи в епоху, ось уже протягом двадцяти трьох віків, подібно до Ньярлатхотепа Лавкрафта, керуючи світом відповідно до логіки, названої за його ж ім’ям? Але не весь всесвіт кориться його владі – на політичній мапі світу існує острівець супротивників усевладного та невмирущого грека – ціла держава, створена на здавна відомих грекам землях кіммерійців, де колись Одіссей мав бесіду з Ахіллом. Як і арістотелівській логіці, цій державі також двадцять три – але не століття, а роки[1]. Це – роки протистояння логіці, роки життя в полоні софізмів, якими оперують політики всіх штибів – йдеться, безумовно, про Україну. Але ж у чому полягає її суперечка з Арістотелем? Як ми побачимо з подальших роздумів, їхнє розходження не поширюється далі першого закону логіки, закону тотожності, згідно з яким А є А.

Втім, уявімо, ніби самого Арістотеля, під час його чергової прогулянки Лікеєм, раптово схопив порив вітру, і мудрець опинився в сучасному світі – скажімо, в Україні 2015 року. Всі ми бачили фільм «Іван Васильович змінює професію» (деякі обрані навіть книгу Булгакова читали). Звісно, Арістотелеві довелося б несолодко в подібній ситуації: однак, якщо цар перекваліфікувався в управдоми, мудрецеві та засновникові політології, мабуть, довелося би перекваліфіковуватися в адепти політології – однієї з найактуальніших сьогодні царин гуманітарної науки. Будемо вважати, що Арістотель вивчив українську мову та знехтував сумними прогнозами, викладеними якраз для таких, як він, Дмитром Джангіровим в книзі «Іміджмейкер із Москви». «Нічого, либонь, античні Афіни – це не якась Москва, все буде нормально», – сказав би новоявлений політолог Арістотель Нікомахович Стагіритенко.

Читач спитає в мене: який сенс у цьому нікому не потрібному лукавому розумуванні стосовно Арістотеля в сучасній Україні? Чи це лише затертий літературний хід, використаний для привернення уваги до статті? Майже ні. Справа в тому, що, спостерігаючи нинішні політичні реалії, можна хіба що стосовно Арістотеля стверджувати, що він знає логіку. Кінець-кінцем, саме він написав відомі спростування софістичних прийомів. Така людина, навіть в якості літературного персонажа, здатна слугувати джерелом чистого погляду зі сторони.

Випивши сто грам граппи (чи просто чачі), що міг би сказати настільки глибокий спеціаліст, яким був Арістотель, розглянувши Україну через призму законів логіки? Безумовно, він би відмітив: «Заголовок бестселера Л. Д. Кучми «Україна не Росія» – це висловлювання, що цілком ілюструє закон суперечності. Дійсно, Україна та Росія – це дві близькі одна до одної, але, все ж, різні країни, з різною історією, соціальною міфологією та долею. Розглядати Україну в якості додатку чи «продовження» Росії (як «Малоросію») – просто безглуздо, оскільки такий погляд суперечить реальності: Україна як незалежна держава вже існує в якості найяскравішого спростування позиції будь-якого переконаного російського імперця. Тож, Україна – не Росія. А не є не-А. Логічно.

Виконується в українській політичній реальності й так званий закон виключеного третього: якщо Україна – не Росія, але для її розвитку необхідно обрати союзника, тоді, Україна має стати членом єдиної існуючої альтернативи Митного Союзу – таким союзником є Європейський Союз. У стислій формі це виражено в гаслі Майдану: Україна – це Європа. Або А, або не-А. Якщо не не-А, то А. Все логічно й зрозуміло. Все правильно. Як нині прийнято говорити, на Україну в Європі чекає світле майбутнє».

Але тут голос Арістотеля – можливо, єдиного українського політолога, нездатного на брехню та шахрайство – стає єхидним. «Ось ми і бачимо софізм: перш ніж визначати, членом якого логічного класу є Україна (Митного чи Європейського Союзу), треба визначити, чим є сама Україна! Невже хтось може похвалитися таким знанням? Якою є парадигма культурної ідентичності, властива для всіх громадян України, а не для окремих етнічних чи релігійних груп? Хто-небуть може назвати певні ознаки, які об’єднують громадян в єдину націю – за виключенням спільної валюти та спільного законодавства?» – і всі слухачі Арістотеля зніяковіло мовчать.

Якщо повернутися від фантастичної казочки про Арістотеля до нашої реальності, то можу заперечити: зніяковіло мовчать далеко не всі. Більшості буквально байдуже, чим є Україна – в до цієї більшості входять навіть ті, від кого такої позиції вже точно не можна було очікувати. Найяскравішим прикладом такого ставлення до України став особисто для мене Ярослав Грицак, автор заслужено знаної, блискучої монографії з історії модерної України. Саме він, талановитий та мудрий вчений, міг би стати тим, хто сконструює українську ідентичність, створить Україну на символічному рівні, сповнить поки що порожню форму української держави безцінним та зрозумілим для кожного змістом. Однак, як виявилося, всі національні цінності – жалюгідні дрібнички в порівнянні з нібито високим рівнем життя європейців та можливістю кожного літа кататися до Парижу. 15 листопада 2014 року, на відкритій лекції професора Грицака (він тоді затято переконував слухачів у тому, наскільки добре жити в Європі), я мав честь поставити йому публічне питання: «сьогодні всі ми вже переконалися в тому, що Росія – це аґресор. Але чи є цей факт достатньою підставою для того, щоб Україна просилася до Європи? Чи не пропливає зараз корабель Української Держави між Сціллою Заходу та Харибдою Сходу? Чи не ховається за зірочками Євросоюзу інше чудовисько, яке зжере українську ідентичність так само, як це могла б зробити Росія з її уніфікуючою політикою?». Відповідь професора Грицака мене буквально шокувала. Сміючись, він сказав: «Знаєте, я б дуже хотів, щоб мене зжерло таке чудовисько». Невже заради такого фіналу Україна так довго боролася – аби просто продатися більш багатому пану? Як це сумно – український мислитель ставиться до свого народу, до своєї держави, як до певного харчу, єдине призначення якого полягає в тому, щоб потрапити до шлунку не східного, а західного геополітичного гіганта.

Хто, втім, не чув сьогодні відоме порівняння України з апостолом Петром, а Євросоюзу – з Римом? Про це дуже люблять говорити ієрархи Греко-Католицької Церкви, постійно підкреслюючи, що Петро був усього лише рибалкою, але при цьому він сповнив Духу Святого Рим, зробивши його столицею Католицтва – аналогічно й Україна, практично безсила жебрачка (яке негідне самоприниження з вуст духовних осіб!), здатна стати носієм вищої духовності для Європи. Судячи по таким твердженням, вступ України до Євросоюзу – це місія, спрямована на повернення Європи до Христа. Можливо, когось і надихає така метафора, але вона не містить у собі нічого, окрім брехні та самоомани. Святий Петро був готовий пожертвувати своїм життям заради проповіді Христової (кінець-кінцем, його так і розіп’яли в тому Римі головою донизу) – невже ціла держава має також собою пожертвувати? Однак, Святий Петро був носієм вищого духовного вчення, а Україна? Які в нас цінності? Якими є ми самі? Чи здатні ми встояти перед спокусами Західного способу життя, приєднавшись до могутнього та привабливого Європейського союзу? Захід нічого не нав’язує – його гра з людськими слабкостями є настільки віртуозною, що кожен сам прагне до Заходу. Згадаймо, що навіть згаданий апостол Петро злякався смерті та хотів втекти від свого хреста: лише зустріч з Христом (відоме його питання до Спасителя: Quo vadis, Domine?) змусила його засоромитися власної слабкості та повернутися. Наскільки український народ буде здатен, після прийняття європейського способу життя, повернутися до свого власного, специфічно українського? В кінці кінців, учителем Петра був Христос. А хто є нашим учителем. Ось питання питань.

Скористаймося, втім, іншою біблійною метафорою. Україна звільнилася з тоталітарного союзу соціалістичних республік – ніби євреї, звільнені з Єгипту, українці отримали шанс досягти свободи, знайти себе. Бо ж вихід з СРСР – це усього лише перший крок, що передував у випадку євреїв сорока рокам поневірянь. Врешті, коли Мойсей покидає свій народ, щоб поспілкуватися з Богом, люди одразу ж створюють собі золотих ідолів: в кінці кінців, вони втомилися і потребують хоча б якогось кумира.

Як і сьогодні, Авірон, ідолопоклонник та супротивник Мойсея, міг заявити: оскільки Ізраїль – це не Єгипет (Україна – не Росія), але ми можемо обирати лише між Єгиптом та Золотим Тельцем, необхідно поклонитися Золотому Тельцю (Україна – це Європа). Досить переконливо – не дивно, що більшість євреїв у той день стали ідолопоклонниками. В той самий час, Мойсей отримував від Всевишнього Бога заповіді для свого народу: на горі, віддаленій від поглядів більшості, закладалася база єврейської ідентичності. На щастя, Мойсей повернувся – ідолів було зруйновано, а богообраний народ в результаті звільнився. Але де ж наш Мойсей? Хто приведе нас до символічної Землі Обітованої? Кого Бог обрав для того, щоб утекти від московських Єгиптян і при цьому не потрапити до лап ваблячого європейського золотого ідола? Якщо втеча з Єгипту здійснювалася виключно заради поклоніння народу іншим хибним богам – чи варто було втікати зі своєї якої-ніякої звичної землі? У Львівському Оперному Театрі ледве не щомісяця відбувається постановка прекрасної опери Мирослава Скорика на слова Івана Франка – і щоразу ледве не аншлаг. Люди дивляться на повалення Золотого Тельця, Бачать помилки Авірона та Дафана, а потім виходять з театру та закликають до Євроінтеґрації. Бо ж одна справа – символ, а зовсім інша – життя. Своя сорочка завжди є ближчою до тіла.

В цьому й полягає логіка українського інфантилізму: українці вже знають, ким вони не хочуть бути, і ким бути вони хочуть. Однак, необхідно спочатку усвідомити себе, стати собою. Для українця його рідна земля має бути в центрі світу, сонце має обертатися навколо України – сплюндрований закон тотожності має бути відновленим, а софізми здемаскованими. Єдиним шляхом до збереження України, до її культурного та політичного тріумфу, є подолання інфантилізму – завдяки усвідомленню себе, досягненню себе. Завдяки ставленню до України не як до абстрактної моделі, згідно з якою весь народ має щоденно читати Шевченка та ненавидіти все російське (як це було за Ющенка), але – як до багатонаціональної держави, в якій поєднуються долі безлічі традицій та народів – поєднуються та зливаються воєдино, в одну, спільну долю. На даний момент триває війна проти фараонового війська, і під Єгиптом треба розуміти зовсім не Росію (як можна було б подумати), але нездатність окремих політиків усвідомити Україну в якості суб’єкта політичних відносин. Наш Єгипет – це розмита примара знищеного СРСР, що постає зі сходу; наш Золотий Телець – це західний лібералізм. Ми поки що не знайшли свого лідера, здатного врятувати Україну і від єгипетської сили, і від ідольських спокус. Але саме таким має бути шлях нашого великого українського народу – спочатку отримати натхненного Богом українського Мойсея, а разом з ним – віднайти та частково розробити власну національну традицію, яка відповідала б українським реаліям – звернутися до самих себе, аби публічним гаслам «Україна не Росія» та «Україна це Європа» передувало глибоке переконання в серці кожного: «Я – це я, а Ми – це ми. Україна – це Україна». Тільки в таку державу й можна вірити. Тільки таку Україну й варто любити.

Слава Україні!

 

______________________________

[1] Статтю написано взимку 2015 р. та опубліковано вперше росйською мовою в онлайн-журналі “Петр и Мазепа”: http://petrimazepa.com/greenlight/infantlogic.html