Лібералізм: Ідеологія Самозаперечення

a317f11b83c2c5d842cada28f4a31aa8

Сучасна ліберальна пропаґанда ділить увесь світ на два табори: тих, що вже встали на шлях модернізації, і тих, хто встане на цей шлях згодом. Альтернативи не існує: в їхній подачі, лібералізм виглядає незворотнім, як фатум. Через те, що ліберальні пропаґандисти майстерно ототожнили свою ідеологію з європейською ментальністю, проблема лібералізації є однією з найактуальніших і для сучасної Української нації. В цьому невеличкому есеї я пропоную шановному читачеві свої роздуми стосовно ліберальної пропаганди, якою українців сьогодні намагаються обробляти на кожному кроці: від телебачення до різноманітних привабливих західних ґрантів для українських науковців.

Як любителя античної літератури, мене в першу чергу бентежить, яким чином поводяться ліберальні пропагандисти з творами мислителів, яких вони нібито проголошують своїми натхненниками та вчителями. Запозичуючи в античних авторів певні ідеї для підсилення власних позицій, ліберали настільки спотворюють загальний контекст, в якому ці ідеї висловлювалися, що дійсно вибудовується фіктивне уявлення про сучасний європейський лібералізм в якості вінця людської думки. Доходить, наприклад, до того, що, виявляється, в античних греків взагалі не існувало ані поняття свободи, ані поняття особистості. Видається, що люди, які висловлюють подібні погляди, ніколи не тримали в руках хоча б збірку віршів Сафо. Про таке неадекватне бачення давнини, втім, писав ще геніальний Ґете:

 

В часи минулі не сяга наш зір:

То книга за сьома печатьми.

А те, що звеш ти „дух часів”, –

В тім лиш відбиток духу письмаків,

По суті, можем помічать ми.

Та писанина – то якесь страхіття,

Поглянувши, світ за очі б тікав:

То – купа сміття, звалище лахміття,

А в кращім разі – фарс з життя держав,

Повчальними прикрашений думками,

Банальними, як у ляльковій драмі.

(Й.-В. Ґете, «Фауст», пер. М. Лукаша).

 

На мою думку, було б помилкою вважати, ніби подібні, м’яко кажучи, «спірні» твердження стосовно минувшини з’являються через некомпетентність дослідників. Декларування відсталості та «дитячості» (як писав ще Маркс) античних мислителів дозволяє зручно оперувати їхніми текстами, ніби збірками абсурду з вкрапленнями геніальних прозрінь. Це дійсно так: для прикладу візьмемо той факт, що як Платон, так і Арістотель засуджують демократію (в Платона вона знаходиться на передостанньому місці від Ідеальної Держави, а в Арістотеля – належить до трьох «неправильних» форм державного правління). На щастя, сучасним лібералам не доводиться критикувати жодного з цих мислителів. З поблажливою посмішкою середньостатистичний пропаґандист лібералізму додає: «що поробиш, Платон взагалі заперечував інститут сім’ї для своїх «стражів», а Арістотель, наприклад, виправдовував рабство. Вони в той час ще не розуміли світ так ясно, як сьогодні здатні ми».

Вже хоча б запропонованої ілюстрації цілком достатньо для того, щоб зрозуміти: за західним міфом про соціальний еволюціонізм та незворотню модернізацію ховається зневага до істини минулого, за ліберальним міфом про свободу чатує сатанинська гординя, що парадоксальним чином призводить до самозречення. У своєму прагненні до максимального індивідуалізму в поєднанні з загальним економічним розвитком, сучасні ліберали пропонують в більшій мірі заперечуючу, ніж стверджуючу свободу. Візьмімо, наприклад, такі явища сучасного ліберального світу, як мультикультуралізм, ґендерна рівність, сексуальна емансипація, трансформація соціальної доктрини Католицької Церкви і т.д. Все це спрямоване на утвердження особистості – і все це парадоксальним чином призводить до втрати людиною свого Я разом з тим ґрунтом, в який вона укорінена. Ліберал не розуміє, або ж не хоче розуміти глибинний сенс геніальної фрази Арістотеля, яку так часто виривають з контексту: «людина є суспільною (політичною) твариною». Коли Арістотель пише про це, він підкреслює, що для людини самою природою покладено жити у спільноті, в той час, як бог та звір – найвища та найнижча крайності – у суспільстві потреби не мають. Можна було б припустити, що ліберали, що постійно прагнуть до індивідуалізму, досягли божественної свідомості. Втім, з огляду на тотальний біологізм, який сьогодні став невід’ємною складовою ліберальної ідеології, більш імовірно, що середньостатистичний ліберал за своїм світосприйняттям тяжіє до звіра.

В сучасному світі досягло своєї межі «безґрунтярство», яке так непокоїло найблискучіших мислителів ХХ століття – Дмитра Донцова, Віктора Петрова-Домонтовича, Мартіна Гайдеґґера, Говарда Лавкрафта, Рене Ґенона та інших прибічників справжніх цінностей, а не пустки індивідуалізму, який призводить до самозречення. Безґрунтярство підступає до української культури в різних формах. В привабливій та ласкавій – це західний лібералізм та заклики до Євроінтеґрації. В аґресивній – це московська експансія, яка сьогодні реалізувалася у вигляді війни на Донбасі (важливо підкреслити, що видатний український філософ Ігор Загребельний влучно називає Захід та Схід «метафізичними союзниками» у кампанії проти Української самобутності та незалежності, оскільки, незважаючи на традиціоналістську ширму, використовувану московськими пропаґандистами, сучасна Росія є типовою ліберальною державою). Справою Української Нації є протистояння ворогам України як на військовому, так і на ідеологічному фронті. Не можна дозволити ліберальним пропаґандистам поступово перетворювати Україну на філію мультикультурної Європи в той час, коли увага нації прикута до подій на Сході країни. Втім, для того, щоб зупинити розукраїнювання України, наша нація, замість ліберальних «цінностей» потребує чіткої національної ідеології – гарантії тієї самої єдності, про яку писав ненависний лібералам Платон.

Advertisements