Сьогодні система wordpress привітала мене зі святом: моєму блоґові один рік. За цей час блоґ здобув певну популярність у певних колах читачів: іноді посилання на нього додають на вікіпедії та інших сайтах, та й загалом досить часто (як для такої тематики) відвідують. У зв’язку з цим захотілося створити невеличку “пояснювальну записку”.
Рік тому я створив цей невеличкий сайт на безкоштовному хостингу для популяризації перекладів Лавкрафта та публікації споріднених з метареалістичним світоглядом текстів. На цьому сайті ніколи не виходили, наприклад, мої наукові тексти, присвячені філософії науки чи іншим сферам знання, що безпосередньо не стосуються згаданої тематики (хоча я й відкрив рубрику “Традиціоналізм як державна ідеологія”, це було заплановано з самого початку, бо жодне суспільне явище не може існувати у відриві від політики та ідеології – в тому числі й такі явища, як художня література та літературознавство. Про це я, доречі, нещодавно писав у окремому тексті).
Чому ж той “окремий текст” знаходиться на сайті “Мезоєвразія”, а не в тому ж самому блозі? Справа в тому, що, окрім тематики, цей блог з самого початку був обмежений ще й мовою: як і українська гілка “Апокрифу”, він виходить виключно українською. Не хочу, щоб це якось неправильно розуміли, приписуючи мені невластиві для мене переконання. Сам я російськомовний, етнічний росіянин, до того ж. Втім, протягом мого життя в Україні в мене зібралася низка текстів українською мовою: переклади, статті, есеї. Наприклад, Лавкрафт, якого я перекладаю українською, чи статті про Домонтовича, які немає сенсу писати російською, оскільки базуються вони на аналізі україномовних ориґіналів його романів. Ось я й вирішив всі подібні тексти об’єднати на одному сайті для зручності як своєї, так і читачів. Таким чином, тут я публікував і буду публікувати лише те, що в мене є українською мовою та стосується літературознавства, метафізичного реалізму, політичного консерватизму і т.д. Тож, підкреслю, що до української мови та культури я не ставлюся якось неґативно, але й не вважаю, ніби Чорне Море викопали Великі Укри: на мою думку, обидві крайнощі є різновидами такого психічного захворювання, як “упоротість” 🙂
Цікаво, при цьому, чому в мене немає російськомовного блогу. Справа в тому, що я в ньому не маю жодної потреби, оскільки російськомовні сайти, на яких я зазвичай публікуюся, самі по собі є популярними та зручними. Що ж стосовно українських аналогів, то їх просто немає, а якщо й є, то вони видаються мені досить кострубатими – хоча б ті самі “Поетичні майстерні”, де я колись оприлюднював свої переклади Лавкрафта. Таким чином, запропонований читачеві сайт є невеличким куточком консервативного українства в неосяжному просторі ресурсів різноманітного спрямування та з різноманітною мовною політикою.
Наостанок підкреслю: я вважаю, що сучасна українська культура знаходиться в дуже небезпечній ситуації вибору без вибору, оскільки незворотня глобалізація потребує інтеґрації України до певного культурно-економічного простору, але обидва з домінантних векторів (східний та західний) так чи інакше передбачають певні трансформації, чого не хотілося б. Я не політолог, і не знаю, як все це вирішиться: сподіваюся, однак, що у світі завжди буде існувати справжня традиційна Україна – не така, яку бачать в своїх мерзенних мареннях наші ліберали, з потрохами куплені на іноземні гроші, а справжня, змальована, наприклад, Олесем Саніним в чудовому фільмі “Поводир” (ось моя рецензія на той фільм, яка викликала неабияке обурення в одного вітчизняного корифея лібералізму, який намагається прикидатися українцем – ніби в ліберала може бути національна приналежність).
На цьому моя пояснювальна записка завершується. Дякую всім, хто цікавиться моїми проектами, та вітаю всіх з невеличким святом 🙂
Блоґ Олександра Артамонова 