Нещодавно вийшов черговий номер “Всесвіту” з моїм перекладом оповідання Натаніеля Готорна “Молодий Ґудман Браун”. Над перекладом цим я провадив розмисли протягом трьох років. Справа в тому, що імена персонажів цього оповідання неможливо адекватно передати в перекладі. Готорн пише про жителів Нової Англії колоніальної епохи, які були настільки побожними, що називали своїх дітей лише словами на кшталт “Надія”, “Віра”, “Чеснота” і т.д., а свої новозасновані американські міста – біблійними топонімами. Таку специфіку неможливо адекватно перекласти: так, головного героя оповідання звати “Goodman”. Це ім’я має подвійне значення: по-перше, воно виконує метафоричну роль стосовно самого персонажа, але, по-друге, воно також демонструє культурний колорит тогочасної Нової Англії, і в цьому сенсі ніякою метафорою не є.
Здавалося б – Господи, що може бути простішим, ніж перекласти ім’я? Ще веселішим прикладом є проза Кейт Шопен, однієї з моїх улюблених американських письменниць: в неї є цілий цикл оповідань, написаних франко-англійським суржиком. Як це перекладати? Як перекладає Мар’яна Прокопович репліки Сальватора з “Імені Рози” – чесько-польсько-російським суржиком? Але ж тоді створюється зовсім інший контекст.
Що з тим всім робити? Після довгих розмислів я переклав “Goodman” як “Ґудман”. Кожен переклад це брехня, любі друзі. Тож, чекайте моїх нових побрехеньок – імовірно, наступним буде оповідання Германа Мелвіля 🙂
Блоґ Олександра Артамонова 