Св. Апостол Павло в Першому Посланні до Солунян радить своїм адресатам постійно очікувати на “день судний” чи “день Господній”, який прийде, “як злодій уночі”. Мовляв, “саме, як говоритимуть: Мир і безпечність, – тоді зненацька злетить на них погибель, як біль на вагітну лоном, – і не уникнуть” (1Сол. 5:2-3).
“Та ви, брати, не в темряві”, додає Апостол, “щоб вас той день зненацька захопив, як злодій: бо всі ви – сини світла й сини дня. Ми не належимо ні ночі, ані темряві” (1Сол. 5:4).
Протягом багатьох мирних років ми звикали трактувати ці слова метафорично. Хіба ж метафорично вони звучать для нас тепер? Хто мимовільно не згадає про маріупольський пологовий будинок, почувши слова (усього лише метафору) “тоді зненацька злетить на них погибель, як біль на вагітну лоном”? Хто хоча б на мить не згадає про постійні обстріли та відключення світла, почувши “Та ви, брати, не в темряві, щоб вас той день зненацька захопив, як злодій”?
Усі ці асоціації не мають нічого безпосередньо спільного з Посланням до Солунян… Проте, якщо досвід війни здатен викликати такі асоціації в людей ХХІ століття, стає страшно навіть уявити, які асоціації викликали ті ж самі біблійні образи в людей середньовічних – в людей, для яких Церква була дійсно (а не на словах) стовпом та основою правди (Тим. 3:15), і, одночасно, в людей, в чиїй соціокультурній реальності смерть, війна, голод і хвороби займали незрівняно більше місця, ніж у нашому житті. Більше віри та одночасно більше причин для зневіри. Більше особистої безпорадності та одночасно більше причин шукати Божого заступництва.
Як сприймали себе, світ та Бога середньовічні люди? Пропоную увазі шановних читачів новий розділ мого блоґу, присвячений Середнім вікам – звісно ж, із фокусом на цікавій особисто мені проблематиці.
Шануйтеся та, як порадив уже згаданий Апостол, “завжди радійте”, “духа не гасіте”, “тримайте те, що добре, і стримуйтесь від усякого роду лукавства” (1Сол. 5:16-22). Якщо вже середньовічні хроністи та міленаристи щось і знали, то це те, що жодна війна досі не тривала вічно. Не триватиме й ця.
Блоґ Олександра Артамонова 