Category Archives: Бог

Перший переклад “Танцю Шиви” Кумарасвамі українською мовою

Натараджа

 

Сьогодні я завершив роботу над перекладом невеличкої статті Ананди Кумарасвами “Танець Шиви”. Цей текст увійде до тематичної рубрики березневого українського “Апокрифу” (присвяченого Шиві). Тексти Кумарасвамі є дуже цікавими, і при цьому надзвичайно простими для сприйняття. Хотілося б видати коли-небуть збірочку його есеїв, присвячених метафізиці, в моєму перекладі.

Цікаво, однак, що Кумарасвамі майже не перекладають ані українською, ані російською (якщо не враховувати декілька статей в інтернеті, та декілька есеїв у збірці “Свет и тени” видавництва “Ex Nord Lux”. Чому? Уявлення не маю. Невже атлантистська змова?

Не менш цікавим є той факт, що Ананда Кумарасвамі жив з 1917 року в Бостоні, де працював хранителем секції мистецтва Індії в бостонському музеї мистецтв. Бостон – це столиця штату Масачусетс, де народився та все життя прожив (якщо не рахувати вояж до Нью-Йорку) Говард Лавкрафт. В Бостоні жили деякі герої творів Лавкрафта – наприклад, художник Річард Пікман. Зацікавлення та посада видатного індійського інтелектуала-традиціоналіста роблять його ніби втіленим героєм одного з лавкрафтових оповідань. Втім, може й дійсно Лавкрафт спілкувався з Кумарасвамі – принаймні, вони могли якось зустрітися в Музеї, який поза всякими сумнівами відвідував любитель старожитностей-Лавкрафт, і де сам Кумарасвамі працював. Нагадаю: нещодавно з’ясувалося, що Мартін Гайдеґґер цитував у своїх “Чорних Зошитах” Юліуса Еволу. Світ тісний.

Тож, саме у  Бостоні Ананда Кумарасвамі написав найкращі зі своїх творів, у тому числі й “Танець Шиви”, збірку праць з мистецтвознавства. Одну зі статей, що увійшла до тієї збірки, я і пропоную шановному читачеві. Ця стаття урочисто розпочинає новий розділ мого блогу, присвячений Шляху Лівої Руки. В якості музичного супроводу слугуватиме “Поема Екстазу” Олександра Скрябіна – за Кумарасвамі, цей композитор розумів сутність Танцю Шиви не гірше за індійських мудреців.

День Літнього Сонцестояння

Сьогодні вся Земля святкує найдовший день у році. Язичники та чаклуни збираються на свої темні шабаші, аби вшанувати в черговий раз свого сонячного бога. Втім, як стверджує побутова мудрість хлопського розуму, яким би довгим не був день – все одно прийде ніч. Яким би довгим не було життя – все одно прийде смерть.

Не мертвий той, хто може цілу вічність пролежати,
Із плином років навіть смерті прийде час вмирати, –

відповідає на це божевільний араб Абдул Альхазред, автор Некрономікону.

Власне, в цей визначний для всього року день, я презентую два нових переклади: Історію Некрономікону, есе Лавкрафта, в якому він намагається систематизувати знання стосовно таємничої книги Альхазреда; а також – Безіменне Місто, оповідання про втрачене місце в центрі Аравійської пустелі, яке й надихнуло Альхазреда на написання його жахливої праці. Більшість текстів Лавкрафта є роздумами стосовно мрії про безсмертя, про вічний день, в якому немає місця ночі – і в цих роздумах автор усі заповітні мрії людства зводить до наймерзеннішого жахіття: спочатку герой лише мріє про те, чого досягти не може, коли ж він врешті цього досягає, його охоплює вічний жах.

Це місце було древнім ще за юність Вавілона;
Хтозна, як довго у землі воно дрімало,
Допоки ми лопатами курган не розкопали,
З гранітних блоків знявши важкі його заслони.

Були там площі та могутні стіни;
Кришились, втім, і плити, і скульптури –
Небачених істот старі фігури,
Майстерно створені задовго до людини.

Та ось – сходинки, що ведуть кудись униз
Задухливим тонелем з доломіту
До ночі вічної відлюдницького світу,
До давніх знаків та найперших таємниць.
Вмить охопила паніка жахлива нас усіх,
Як ми почули знизу кроки ніг липких.

Техніка, прогрес, Західна цивілізація та Ньярлатхотеп

Перекладати твори Лавкрафта українською мовою мене підштовхнув один випадок: якось я готував тези для виступу на науковій конференції – на тему “Образ Ньярлатхотепа в творчості Лавкрафта як символ постіндустріальної епохи”. Виявилося, що жодного тексту українською мовою не існує, тож, я не зміг зробити жодного посилання (трагічна подія з академічного життя 🙂 ). Власне, я тоді вчинив дуже просто, написавши тези англійською мовою і зробивши посилання на ориґінали. Втім, проблема оприявила себе в повній мірі.

На сьогодні з тих текстів, яких я марно тоді потребував, неперекладеною залишається лише велика та надзвичайно змістовна праця “The Dream-Quest of Unknown Kadath” – сподіваюся, що ненадовго.

Що ж стосовно тих тез, то тепер і вони перекладені українською мовою, тож, пропоную ознайомитися як з ними, так і з новішою науковою публікацією, де здійснюється аналіз символізму оповідання “Той, що в пітьмі сидить”.

Самотній бог простує самотнім світом

Віктор Домонтович, чи Віктор Петров, чи Віктор Бер, чи Борис Вериго, чи як там він ще підписувався під своми різноманітними працями – від уїдливої політичної критики до напіверотичного-напівтеологічного роману – все це одна й та сама людина, один і той самий геній. Філософ, археолог, письменник, суспільно-політичний діяч, а окрім того – радянський шпигун, при цьому ж – найвідоміший тогочасний критик репресій у Радянському Союзі – і, знову повторюся – все це – лише одна людина.

Чи він дійсно був людиною?

Якщо так – більшість з тих, хто називають себе людьми, лише займаються самооманою.

Якщо ні – яка ж потойбічна сутність знайшла собі тимчастовий прихисток під личиною маленького, непомітного київського професора?

Чи знайдеться хтось рівний йому за неймовірними масштабами його діяльності і – окрім того – за ще більш неймовірними потенціями, які він не встиг реалізувати, покинувши цей світ так само загадково, як і з’явився до нього? На його похоронах були присутні найвищі чини радянської розвідки – скромного київського професора ховали ті, що знали ще одну неймовірну сторону його безмежної, демонічної особистості.

Сумніваюся в тому, що хтось колись зможе знайти відповіді на ці питання. Десь у пекельній пітьмі, під чорним сонцем мертвих, бездоганний мислитель Домонтович – чи, швидше, той, що колись носив це ім’я – сміється над нашими нікчемними потугами – якщо йому взагалі є до нас якесь діло.

Спочатку я хотів коротко розкритикувати в цій нотатці сучасних дослідників творчості Домонтовича. Смішно, що Домонтович для них одна людина, Бер – інша, Вериго – третя, а Петров – це взагалі радянський “аґент”, анафематствований українською проґресивною спільнотою гуманітаріїв, що ніколи в житті книжки не тримали в руках. Що до цього додати? Такі люди не заслуговують згадки в моєму дифірамбі генію. Хай носяться зі своїм “доктором Парадоксом” далі.

В мене є слабкість перед розумними людьми, що ж стосовно людей геніальних – я вважаю їх божествами. Тож, декілька моїх спроб осмислити тексти Віктора Домонтовича – це жертвоприношення тій непізнаній істоті, що колись завітала до нашого світу, ставши однією з найяскравіших подій ХХ століття.