Category Archives: Алхимия

Перший переклад “Танцю Шиви” Кумарасвамі українською мовою

Натараджа

 

Сьогодні я завершив роботу над перекладом невеличкої статті Ананди Кумарасвами “Танець Шиви”. Цей текст увійде до тематичної рубрики березневого українського “Апокрифу” (присвяченого Шиві). Тексти Кумарасвамі є дуже цікавими, і при цьому надзвичайно простими для сприйняття. Хотілося б видати коли-небуть збірочку його есеїв, присвячених метафізиці, в моєму перекладі.

Цікаво, однак, що Кумарасвамі майже не перекладають ані українською, ані російською (якщо не враховувати декілька статей в інтернеті, та декілька есеїв у збірці “Свет и тени” видавництва “Ex Nord Lux”. Чому? Уявлення не маю. Невже атлантистська змова?

Не менш цікавим є той факт, що Ананда Кумарасвамі жив з 1917 року в Бостоні, де працював хранителем секції мистецтва Індії в бостонському музеї мистецтв. Бостон – це столиця штату Масачусетс, де народився та все життя прожив (якщо не рахувати вояж до Нью-Йорку) Говард Лавкрафт. В Бостоні жили деякі герої творів Лавкрафта – наприклад, художник Річард Пікман. Зацікавлення та посада видатного індійського інтелектуала-традиціоналіста роблять його ніби втіленим героєм одного з лавкрафтових оповідань. Втім, може й дійсно Лавкрафт спілкувався з Кумарасвамі – принаймні, вони могли якось зустрітися в Музеї, який поза всякими сумнівами відвідував любитель старожитностей-Лавкрафт, і де сам Кумарасвамі працював. Нагадаю: нещодавно з’ясувалося, що Мартін Гайдеґґер цитував у своїх “Чорних Зошитах” Юліуса Еволу. Світ тісний.

Тож, саме у  Бостоні Ананда Кумарасвамі написав найкращі зі своїх творів, у тому числі й “Танець Шиви”, збірку праць з мистецтвознавства. Одну зі статей, що увійшла до тієї збірки, я і пропоную шановному читачеві. Ця стаття урочисто розпочинає новий розділ мого блогу, присвячений Шляху Лівої Руки. В якості музичного супроводу слугуватиме “Поема Екстазу” Олександра Скрябіна – за Кумарасвамі, цей композитор розумів сутність Танцю Шиви не гірше за індійських мудреців.

П’ять років з дня смерті Євґенія Ґоловіна

В Православній Традиції не прийнято відзначати дні народження святих – днем пам’яті святого є день його смерті для “цього” світу, бо успіння є звільненням духу від тенетів тіла (в найширшому сенсі). Православ’я, як одна з форм вираження та утвердження абсолютної, передвічної Традиції, в даному випадку йде протореним шляхом ще дохристиянських містичних об’єднань, таких, як, наприклад, діонісійський рух орфіків. Так, безумовно, смерть робить нас по-справжньому живими, народження ж відкриває нам шлях до мерзенного світу смерті.

Рівно п’ять років тому став дійсно живим та вільним великий мислитель, алхімік, дослідник творчості Говарда Лавкрафта, поет та перекладач Євґеній Ґоловін. Вшануймо ж його пам’ять.

Вийшов третій номер українського “Апокрифу”, присвячений Євгенію Ґоловіну

Головин

Сьогодні, 29 жовтня, ми вшановуємо пам’ять однієї з найвизначніших фігур нашого часу – алхміка та поета Євгенія Всеволодовича Ґоловіна. Рівно п’ять років тому він повернувся до платонівського світу ідей та возз’єднався там з безсмертними богами. Пам’яті Євгенія Всеволодовича присвячено третій номер української гілки окультно-релігієзнавчого журналу “Апокриф”.
Дякую всім, хто долучився своєю творчістю до створення цього ґрунтовного видання. І в ще більшій мірі дякую тим, хто надихав та надихає нас на цю творчість. Здійсняймо, що жадаємо. Жадаймо нездійсненного!

Щиро  ваш,

Олександр Артамонов.

Завантажити журнал можна за цим посиланням: Апокриф (укр.) №3

Роздуми Євґенія Ґоловіна про “Літературу Чорного Жанру”

Коли я створив цей сайт, перша нотатка під назвою “Ло” була присвячена геніальному мислителю, алхіміку та літературознавцю Євґенію Ґоловіну – в якомусь сенсі, людині, що надихнула мене почати перекладати Лавкрафта для українського народу.

Пропоную частину блискучого перфоменсу під назвою “Finis Mundi” (від лат. “Кінець Світу”), де музикант Георгій Осіпов, сам Евґеній Ґоловін та ще один філософ, учень Ґоловіна, розмірковують стосовно сутності так званої “Літератури Чорного Жанру”, до якої відноситься і творчість Говарда Лавкрафта.

День Літнього Сонцестояння

Сьогодні вся Земля святкує найдовший день у році. Язичники та чаклуни збираються на свої темні шабаші, аби вшанувати в черговий раз свого сонячного бога. Втім, як стверджує побутова мудрість хлопського розуму, яким би довгим не був день – все одно прийде ніч. Яким би довгим не було життя – все одно прийде смерть.

Не мертвий той, хто може цілу вічність пролежати,
Із плином років навіть смерті прийде час вмирати, –

відповідає на це божевільний араб Абдул Альхазред, автор Некрономікону.

Власне, в цей визначний для всього року день, я презентую два нових переклади: Історію Некрономікону, есе Лавкрафта, в якому він намагається систематизувати знання стосовно таємничої книги Альхазреда; а також – Безіменне Місто, оповідання про втрачене місце в центрі Аравійської пустелі, яке й надихнуло Альхазреда на написання його жахливої праці. Більшість текстів Лавкрафта є роздумами стосовно мрії про безсмертя, про вічний день, в якому немає місця ночі – і в цих роздумах автор усі заповітні мрії людства зводить до наймерзеннішого жахіття: спочатку герой лише мріє про те, чого досягти не може, коли ж він врешті цього досягає, його охоплює вічний жах.

Це місце було древнім ще за юність Вавілона;
Хтозна, як довго у землі воно дрімало,
Допоки ми лопатами курган не розкопали,
З гранітних блоків знявши важкі його заслони.

Були там площі та могутні стіни;
Кришились, втім, і плити, і скульптури –
Небачених істот старі фігури,
Майстерно створені задовго до людини.

Та ось – сходинки, що ведуть кудись униз
Задухливим тонелем з доломіту
До ночі вічної відлюдницького світу,
До давніх знаків та найперших таємниць.
Вмить охопила паніка жахлива нас усіх,
Як ми почули знизу кроки ніг липких.