Category Archives: Смерть

Стосовно критеріїв правильності життя

Ви коли-небудь замислювалися над тим, чи правильно Ви живете? Звісно, мабуть, не помиляються хіба що герої та генії (обидва слова в античному значенні); втім, в якомусь сенсі правильність життєвого шляху кожної людини можна оцінити згідно з його відповідністю долі (Призначенню, як сказав би Рене Ґенон, або ж Волі – як сказав би Алістер Кроулі ) цієї людини. Сьогодні я розглянув це  питання з актуальної для мене перспективи.

Божественний Платон якось зауважив вустами Сократа: “Поки в державах філософи не матимуть царської влади або так звані теперішні царі та правителі не почнуть шанобливо й належно кохатися у філософії і поки це не зіллється в одне — державна влада і філософія, а тим численним натуристим людям, які порізно пориваються або до влади, або до філософії, не буде перекрито дорогу, до того часу держава не матиме спокою від зла, і, мені здається, рід людський також…”

Треба розуміти цю фразу в усій повноті. Загалом її трактують однобоко, мовляв, державою мають керувати філософи, а не хтось інший. Так, звісно. Але, окрім того, ті з філософів, які уникають політичної діяльності, також не відповідають своєму призначенню. “Віра без справ є мертвою” – аналогічно є мертвою філософія без її політичної реалізації (тому, до речі, я днями зробив новий розділ, присвячений проблемам політичного штибу).

Але політика – це завжди протистояння. Згадаймо фундаментальну працю Карла Шмітта – “Поняття політичного”, де автор зазначає, що “друг” і “ворог” є базовими поняттями сфери політики, як “добро” і “зло” чи “прекрасне” та “потворне” є базовими поняттями етики та естетики. Політика – це завжди боротьба. Вона може набувати різних форм, але незмінним є самий факт боротьби: два протилежні погляди на розвиток держави не можуть мирно співіснувати. Особливо якщо один з них базується на любові на мудрості, бо тоді, вочевидь, протилежною до нього є позиція невіґласів та негідників – на кшталт описаного Платоном тирана – антипода ідеального Царя.

В такому разі, мабуть, треба вважати, що правильно чинить той, на чию аґресію ворог відповідає аґресією. Ось один з найбільш певних та загальнодоступних критеріїв правильності власної політичної діяльності.  Тож, якщо ви вважаєте, що живете згідно з заповітом Платона – раджу бути насторожі: рано чи пізно по Вас приїдуть люди, подібні за своєю функцією до хлопців з картинки, яку я розмістив на початку цього запису (це кадр з чудового фільму “Темне місто” про боротьбу живих людей проти облуди космічного лібералізму).

Подібну ідею, до речі, можна зустріти і в Новому Заповіті: якщо ви гнані за Ім’я Моє – ви блаженні. Якщо ні – ви служите (свідомо чи несвідомо) звіру. За Чиє Ім’я? За Ім’я Істини. Сучасні ліберальні Пілати, звісно, зроблять вигляд, ніби не знають, що таке Істина. Яка різниця? Пілат, як і весь лібералізм, лише огидна примара, породжена людськими вадами. Всі вони плинні та аморфні, як і саме фізичне життя. Наш шлях – Традиція, подібна до незнищенного Єгипетського Храму в Абідосі, який колись відвідав у пошуках мудрості Солон.

П’ять років з дня смерті Євґенія Ґоловіна

В Православній Традиції не прийнято відзначати дні народження святих – днем пам’яті святого є день його смерті для “цього” світу, бо успіння є звільненням духу від тенетів тіла (в найширшому сенсі). Православ’я, як одна з форм вираження та утвердження абсолютної, передвічної Традиції, в даному випадку йде протореним шляхом ще дохристиянських містичних об’єднань, таких, як, наприклад, діонісійський рух орфіків. Так, безумовно, смерть робить нас по-справжньому живими, народження ж відкриває нам шлях до мерзенного світу смерті.

Рівно п’ять років тому став дійсно живим та вільним великий мислитель, алхімік, дослідник творчості Говарда Лавкрафта, поет та перекладач Євґеній Ґоловін. Вшануймо ж його пам’ять.

Вийшов третій номер українського “Апокрифу”, присвячений Євгенію Ґоловіну

Головин

Сьогодні, 29 жовтня, ми вшановуємо пам’ять однієї з найвизначніших фігур нашого часу – алхміка та поета Євгенія Всеволодовича Ґоловіна. Рівно п’ять років тому він повернувся до платонівського світу ідей та возз’єднався там з безсмертними богами. Пам’яті Євгенія Всеволодовича присвячено третій номер української гілки окультно-релігієзнавчого журналу “Апокриф”.
Дякую всім, хто долучився своєю творчістю до створення цього ґрунтовного видання. І в ще більшій мірі дякую тим, хто надихав та надихає нас на цю творчість. Здійсняймо, що жадаємо. Жадаймо нездійсненного!

Щиро  ваш,

Олександр Артамонов.

Завантажити журнал можна за цим посиланням: Апокриф (укр.) №3

Роздуми Євґенія Ґоловіна про “Літературу Чорного Жанру”

Коли я створив цей сайт, перша нотатка під назвою “Ло” була присвячена геніальному мислителю, алхіміку та літературознавцю Євґенію Ґоловіну – в якомусь сенсі, людині, що надихнула мене почати перекладати Лавкрафта для українського народу.

Пропоную частину блискучого перфоменсу під назвою “Finis Mundi” (від лат. “Кінець Світу”), де музикант Георгій Осіпов, сам Евґеній Ґоловін та ще один філософ, учень Ґоловіна, розмірковують стосовно сутності так званої “Літератури Чорного Жанру”, до якої відноситься і творчість Говарда Лавкрафта.

День Літнього Сонцестояння

Сьогодні вся Земля святкує найдовший день у році. Язичники та чаклуни збираються на свої темні шабаші, аби вшанувати в черговий раз свого сонячного бога. Втім, як стверджує побутова мудрість хлопського розуму, яким би довгим не був день – все одно прийде ніч. Яким би довгим не було життя – все одно прийде смерть.

Не мертвий той, хто може цілу вічність пролежати,
Із плином років навіть смерті прийде час вмирати, –

відповідає на це божевільний араб Абдул Альхазред, автор Некрономікону.

Власне, в цей визначний для всього року день, я презентую два нових переклади: Історію Некрономікону, есе Лавкрафта, в якому він намагається систематизувати знання стосовно таємничої книги Альхазреда; а також – Безіменне Місто, оповідання про втрачене місце в центрі Аравійської пустелі, яке й надихнуло Альхазреда на написання його жахливої праці. Більшість текстів Лавкрафта є роздумами стосовно мрії про безсмертя, про вічний день, в якому немає місця ночі – і в цих роздумах автор усі заповітні мрії людства зводить до наймерзеннішого жахіття: спочатку герой лише мріє про те, чого досягти не може, коли ж він врешті цього досягає, його охоплює вічний жах.

Це місце було древнім ще за юність Вавілона;
Хтозна, як довго у землі воно дрімало,
Допоки ми лопатами курган не розкопали,
З гранітних блоків знявши важкі його заслони.

Були там площі та могутні стіни;
Кришились, втім, і плити, і скульптури –
Небачених істот старі фігури,
Майстерно створені задовго до людини.

Та ось – сходинки, що ведуть кудись униз
Задухливим тонелем з доломіту
До ночі вічної відлюдницького світу,
До давніх знаків та найперших таємниць.
Вмить охопила паніка жахлива нас усіх,
Як ми почули знизу кроки ніг липких.

Самотній бог простує самотнім світом

Віктор Домонтович, чи Віктор Петров, чи Віктор Бер, чи Борис Вериго, чи як там він ще підписувався під своми різноманітними працями – від уїдливої політичної критики до напіверотичного-напівтеологічного роману – все це одна й та сама людина, один і той самий геній. Філософ, археолог, письменник, суспільно-політичний діяч, а окрім того – радянський шпигун, при цьому ж – найвідоміший тогочасний критик репресій у Радянському Союзі – і, знову повторюся – все це – лише одна людина.

Чи він дійсно був людиною?

Якщо так – більшість з тих, хто називають себе людьми, лише займаються самооманою.

Якщо ні – яка ж потойбічна сутність знайшла собі тимчастовий прихисток під личиною маленького, непомітного київського професора?

Чи знайдеться хтось рівний йому за неймовірними масштабами його діяльності і – окрім того – за ще більш неймовірними потенціями, які він не встиг реалізувати, покинувши цей світ так само загадково, як і з’явився до нього? На його похоронах були присутні найвищі чини радянської розвідки – скромного київського професора ховали ті, що знали ще одну неймовірну сторону його безмежної, демонічної особистості.

Сумніваюся в тому, що хтось колись зможе знайти відповіді на ці питання. Десь у пекельній пітьмі, під чорним сонцем мертвих, бездоганний мислитель Домонтович – чи, швидше, той, що колись носив це ім’я – сміється над нашими нікчемними потугами – якщо йому взагалі є до нас якесь діло.

Спочатку я хотів коротко розкритикувати в цій нотатці сучасних дослідників творчості Домонтовича. Смішно, що Домонтович для них одна людина, Бер – інша, Вериго – третя, а Петров – це взагалі радянський “аґент”, анафематствований українською проґресивною спільнотою гуманітаріїв, що ніколи в житті книжки не тримали в руках. Що до цього додати? Такі люди не заслуговують згадки в моєму дифірамбі генію. Хай носяться зі своїм “доктором Парадоксом” далі.

В мене є слабкість перед розумними людьми, що ж стосовно людей геніальних – я вважаю їх божествами. Тож, декілька моїх спроб осмислити тексти Віктора Домонтовича – це жертвоприношення тій непізнаній істоті, що колись завітала до нашого світу, ставши однією з найяскравіших подій ХХ століття.