Ювілей Рене Ґенона

“Кинь Коперникові сфери, В серця свого глянь печери!”

(Григорій Сковорода).

 

Всіх вітаю, пані та панове!

15 листопада 2016 ми святкували 130-річчя з дня народження Рене Ґенона.

 

«Рене» – це французька форма латинського імені «Ренат», «Відроджений».

У світовій (і, зокрема, французькій) історії філософії, мислителі з іменем «Рене» двічі слугували маркерами суспільного осмислення нової філософської парадигми.

Спочатку таким мислителем був Ренатус Картезіус (Рене Декарт), чиї праці фактично заклали основи філософії Модерну (іншими словами, Декарт концептуалізував основні риси «часу картини світу», як сказав би Гайдеґґер). Поява Рене Декарта стала надзвичайною подією світового масштабу, оскільки він, «відроджений», «відродив» пасіонарність інтелектуального простору Європи. В часи Декарта, кризи інтелектуального простору почали перетворювати філософію на в’язке болото, на огидну жувальну гумку, яку жують вже в сотий чи тисячний раз, оскільки іншої нема. Декарт показав, що можна мислити інакше, і вивів світ з глухого куту мертвих пережитків схоластичної величі.

Потім, коли Модерн почав хилитися до «свого іншого» (тобто, до Постмодерну), з’явився новий Рене, блискучий аполоґет Традиції, радикальний супротивник усього, що заперечувало метафізичне єство світу. Він зробив те ж саме, що й Декарт, але навпаки: прийшов час заперечити мертві пережитки Нового Часу.

Звісно, тут не йдеться про жодний примітивний консерватизм у стилі Юліуса Еволи чи нового президента США Дональда Трампа (гадаю, якби Евола сьогодні жив, він би цілими днями писав хвалебні оди Трампові). Йдеться не про заперечення прогресу, і не про підкорення якогось там тигра. Мета Рене Ґенона полягає в розумінні, а не в суспільній боротьбі.

Більш ніж цікаво, що Ґенону деякі «вояки» інтелектуального фронту намагаються приписати тяжіння до певних волюнтарних суспільних трансформацій, виправдовуючи тим самим власні бажання змінити світ. Ґенон, однак, світ не трансформує: він не є одним з тих філософів, що «змінюють світ замість того, щоб його пояснювати» (як би сказав Маркс). Справа в тому, що Ґенон намагається змінити не навколишнє буття, а внутрішній стан свого читача. Фактично, тексти Ґенона читаються як певні священні манускрипти, спрямовані на досягнення певних трансцендентних цілей.

Поняття «трансцендентний» загалом розуміють через символічне відділення певного сеґменту реальності від загального, доступного для сприйняття, світу. Однак, мало хто увідомлює, що «трансцендентне» знаходиться не на небесах чи в пеклі, але в самій людині. Однак, для досягнення свого внутрішнього, трансцендентного, Я, людина має померти для цього світу, розірвати мерзенні зв’язки та залежності, і відродитися для нового, для світу Істини та Свободи. Померти, а не скоїти самогубство, до якого закликають еволи, юнґери та інші. В цьому і полягає сутність ініціації в широкому сенсі.

Рене Ґенон, відповідно до свого імені, уособлює трансцендентне «Я» світової культури, що відродилася у новому, постмодерному, вигляді. Через 130 років після його народження, чи здатні ми усвідомити, яким насправді є це саме «Я»? Питання риторичне.

 

Мамлєєв, Сковорода, Літо

Світ ловив мене, і не впіймав.

Але, коли я вмер, світ відкопав мій кістяк,

І зробив наживкою для легковірних шукачів свободи.

(Це міг би сказати сьогодні Г. С. Сковорода).

 

Це літо в мене почалося з дуже сакральної події – з мого виступу в Інституті філософії ім. Г. С. Сковороди на тему “Метареалізм Юрія Мамлєєва як західна інтерпретація філософії Веданти”. Текст доповіді вийде в журналі “Апокриф” (коли прийде час публікувати червневу доповідь – бо ж ми спеціально відкрили під сходознавчі семінари при Інституті філософії НАНУ окрему рубрику – “Промови Високого”). Втім, для особливих поліглотів пропоную простіший варіант – ознайомитися з тезами російською мовою :)))

На цьому – всім щирий Шалом 🙂

PS: “Всякому городу нрав і права” на слова Г. С. Сковороди у блискучому виконанні Тараса Компаніченка.

 

 

Річниця мого блогу: пояснювальна записка

Сьогодні система wordpress привітала мене зі святом: моєму блоґові один рік. За цей час блоґ здобув певну популярність у певних колах читачів: іноді посилання на нього додають на вікіпедії та інших сайтах, та й загалом досить часто (як для такої тематики) відвідують. У зв’язку з цим захотілося створити невеличку “пояснювальну записку”.

Рік тому я створив цей невеличкий сайт на безкоштовному хостингу для популяризації перекладів Лавкрафта та публікації споріднених з метареалістичним світоглядом текстів. На цьому сайті ніколи не виходили, наприклад, мої наукові тексти, присвячені філософії науки чи іншим сферам знання, що безпосередньо не стосуються згаданої тематики (хоча я й відкрив рубрику “Традиціоналізм як державна ідеологія”, це було заплановано з самого початку, бо жодне суспільне явище не може існувати у відриві від політики та ідеології – в тому числі й такі явища, як художня література та літературознавство. Про це я, доречі, нещодавно писав у окремому тексті).

Чому ж той “окремий текст” знаходиться на сайті “Мезоєвразія”, а не в тому ж самому блозі? Справа в тому, що, окрім тематики, цей блог з самого початку був обмежений ще й мовою: як і українська гілка “Апокрифу”, він виходить виключно українською. Не хочу, щоб це якось неправильно розуміли, приписуючи мені невластиві для мене переконання. Сам я російськомовний, етнічний росіянин, до того ж. Втім, протягом мого життя в Україні в мене зібралася низка текстів українською мовою: переклади, статті, есеї. Наприклад, Лавкрафт, якого я перекладаю українською, чи статті про Домонтовича, які немає сенсу писати російською, оскільки базуються вони на аналізі україномовних ориґіналів його романів. Ось я й вирішив всі подібні тексти об’єднати на одному сайті для зручності як своєї, так і читачів. Таким чином, тут я публікував і буду публікувати лише те, що в мене є українською мовою та стосується літературознавства, метафізичного реалізму, політичного консерватизму і т.д. Тож, підкреслю, що до української мови та культури я не ставлюся якось неґативно, але й не вважаю, ніби Чорне Море викопали Великі Укри: на мою думку, обидві крайнощі є різновидами такого психічного захворювання, як “упоротість” 🙂

Цікаво, при цьому, чому в мене немає російськомовного блогу. Справа в тому, що я в ньому не маю жодної потреби, оскільки російськомовні сайти, на яких я зазвичай публікуюся, самі по собі є популярними та зручними. Що ж стосовно українських аналогів, то їх просто немає, а якщо й є, то вони видаються мені досить кострубатими – хоча б ті самі “Поетичні майстерні”, де я колись оприлюднював свої переклади Лавкрафта. Таким чином, запропонований читачеві сайт є невеличким куточком консервативного українства в неосяжному просторі ресурсів різноманітного спрямування та з різноманітною мовною політикою.

Наостанок підкреслю: я вважаю, що сучасна українська культура знаходиться в дуже небезпечній ситуації вибору без вибору, оскільки незворотня глобалізація потребує інтеґрації України до певного культурно-економічного простору, але обидва з домінантних векторів (східний та західний) так чи інакше передбачають певні трансформації, чого не хотілося б. Я не політолог, і не знаю, як все це вирішиться: сподіваюся, однак, що у світі завжди буде існувати справжня традиційна Україна – не така, яку бачать в своїх мерзенних мареннях наші ліберали, з потрохами куплені на іноземні гроші, а справжня, змальована, наприклад, Олесем Саніним в чудовому фільмі “Поводир” (ось моя рецензія на той фільм, яка викликала неабияке обурення в одного вітчизняного корифея лібералізму, який намагається прикидатися українцем – ніби в ліберала може бути національна приналежність).

На цьому моя пояснювальна записка завершується. Дякую всім, хто цікавиться моїми проектами, та вітаю всіх з невеличким святом 🙂

Метареалізм Ю. Мамлєєва як західна інтерпретація філософії Веданти

Радий повідомити шановному паньству про те, що орієнтовно 21 червня в Києві матиме місце моя доповідь (російською мовою), присвячена філософії Юрія Мамлєєва. Доповідь відбудеться в межах Товариства дослідників східних філософій при Інституті Філософії НАНУ. Тези я б заздалегідь опублікував тут, але поки що, “в просторі багатоскладних справ” я їх ще не написав (втім, обіцяю виправитися, як тільки напишу).

Для багатьох моїх сучасників ім’я Юрія Мамлєєва говорить приблизно зовсім ні про що. Втім, я вважаю, що цей мислитель був одним з найцікавіших філософів кінця ХХ – початку ХХІ ст.ст. Провідний член т.зв. “Южинського Гуртка”, видатний інтелектуал-традиціоналіст, дослідник найглибших таємниць індійської метафізики, засновник літературного стилю та літературознавчого методу під умовною назвою “метафізичний реалізм”, корифей “Релігії Я”, і, зрештою, людина, що надихнула мене на мої наукові студії в сфері традиціоналізму (разом з Євгенієм Ґоловіним) – Мамлєєв, безперечно, є надзвичайно яскравою постаттю історії світової думки.

Нещодавно читав про католицького теолога-містика Мейстера Екхарта: мовляв, його протягом кількох століть знали хіба що працівники архівів та особливі любителі давнини – втім, після виходу збірника праць Мейстера Екхарта під редакцією пана Пфейфера, ім’я забутого теолога стало майже мемом. Наївно було б думати, ніби історія сама відділяє великих авторів від нікчемних, даруючи першим безсмертя. Звісно, безсмертя філософу дає Бог, але праці філософа стають безсмертними лише завдяки пам’яті смертних нащадків. Мені не хотілося б, щоб такий великий філософ, як Мамлєєв, був вимушений чекати на якогось там Пфейфера кілька століть. Якщо вже зайшла про це мова, то в грудні цього року я планую опублікувати номер українського “Апокрифу”, у фокусі якого був би Мамлєєв, його вчення, його твори та досягнення. Досить знаково, що він помер минулого року буквально за декілька днів до презентації третього номеру “Апокрифу”, присвяченого пам’яті Євгенія Ґоловіна (подробиці).

В принципі, я нікого не запрошую на згаданий виступ, оскільки мені самому відвідування подібних заходів видається марнотратством в сфері часу. Я майже не ходжу на такі штуки, і не вважаю, що моя лекція чимось краща за лекції інших людей. Інша справа – послухати виступ на ютубі: маю надію на те, що відеозапис буде зроблено й опубліковано. А ще більшу маю надію на те, що мої слухачі, якщо такі знайдуться, відкриють для себе творчість Юрія Віталійовича Мамлєєва.

 

 

Перший переклад “Танцю Шиви” Кумарасвамі українською мовою

 

Сьогодні я завершив роботу над перекладом невеличкої статті Ананди Кумарасвами “Танець Шиви”. Цей текст увійде до тематичної рубрики березневого українського “Апокрифу” (присвяченого Шиві). Тексти Кумарасвамі є дуже цікавими, і при цьому надзвичайно простими для сприйняття. Хотілося б видати коли-небуть збірочку його есеїв, присвячених метафізиці, в моєму перекладі.

Цікаво, однак, що Кумарасвамі майже не перекладають ані українською, ані російською (якщо не враховувати декілька статей в інтернеті, та декілька есеїв у збірці “Свет и тени” видавництва “Ex Nord Lux”. Чому? Уявлення не маю. Невже атлантистська змова?

Не менш цікавим є той факт, що Ананда Кумарасвамі жив з 1917 року в Бостоні, де працював хранителем секції мистецтва Індії в бостонському музеї мистецтв. Бостон – це столиця штату Масачусетс, де народився та все життя прожив (якщо не рахувати вояж до Нью-Йорку) Говард Лавкрафт. В Бостоні жили деякі герої творів Лавкрафта – наприклад, художник Річард Пікман. Зацікавлення та посада видатного індійського інтелектуала-традиціоналіста роблять його ніби втіленим героєм одного з лавкрафтових оповідань. Втім, може й дійсно Лавкрафт спілкувався з Кумарасвамі – принаймні, вони могли якось зустрітися в Музеї, який поза всякими сумнівами відвідував любитель старожитностей-Лавкрафт, і де сам Кумарасвамі працював. Нагадаю: нещодавно з’ясувалося, що Мартін Гайдеґґер цитував у своїх “Чорних Зошитах” Юліуса Еволу. Світ тісний.

Тож, саме у  Бостоні Ананда Кумарасвамі написав найкращі зі своїх творів, у тому числі й “Танець Шиви”, збірку праць з мистецтвознавства. Одну зі статей, що увійшла до тієї збірки, я і пропоную шановному читачеві. Ця стаття урочисто розпочинає новий розділ мого блогу, присвячений Шляху Лівої Руки. В якості музичного супроводу слугуватиме “Поема Екстазу” Олександра Скрябіна – за Кумарасвамі, цей композитор розумів сутність Танцю Шиви не гірше за індійських мудреців.

На захист джазу та дівчат у джинсах

 

Я повернувся тиждень тому до своєї бібліотеки (після чотирьох років розлуки), і трохи погортав “Лук та Булаву” Барона Еволи. Стаття про негритизацію Америки, в якій барон засуджує джаз та віскі, нагадала мені дискусію барона з Рене Ґеноном. Проблема Еволи в тому, що він занадто риґідний для того, щоб бути повноцінним мислителем, але при цьому він прагне до світоглядної та інтелектуальної самостійності. Юліус Евола пише загалом правильні речі, але дуже часто його “заносить” через нездатність сприймати життя як процес, а не як статичну структуру. В цьому його відмінність від того ж Ґенона, який у відповіді на рецензію Еволи до ґенонової “Реалізації людини згідно з Ведантою” висловив сподівання на те, що з віком Евола подолає це обмеження.

Тож, стосовно джазу. Сиджу я якось у барі, п’ю вино, розглядаю людей за сусідніми столиками. Заходять три панянки. В мене одразу виникає думка: ще кілька століть тому ніколи у житті не увійшли б три пристойні жінки без супроводу чоловіка в таке місце, як бар. А потім я собі й думаю: яке щастя, що я не живу в ті часи, коли всюди були настільки затуркані та нецікаві жінки. І тоді мені згадалася фраза одного мислителя, якого сьогодні стало не досить модно цитувати – звучала вона приблизно так: “Хоча я й традиціоналіст, мені все ж-таки більше подобаються жінки в джинсах”.

При всій моїй ненависті до сучасної Америки, я все ж відчуваю симпатію до багатьох текстів, створених американками-нонконформістками в кінці 19 століття – наприклад, надзвичайно яскравими є оповідання Кейт Шопен (вони очікують, коли ж я їх перекладу українською), а також – Едіт Вортон (мій переклад “Римської Лихоманки” нещодавно вийшов у “Всесвіті”). Я б не хотів жити в часи Скарлет з “Віднесених вітром”, і в цьому сенсі мене повністю жахають героїні “Гордості та Упередження” Джейн Остін. Те ж саме стосується і музики, і всього іншого.

Традиціоналізм в моєму розумінні стосується не реабілітації певних форм, що вже давно відмерли та втратили актуальність; Традиціоналізм – це, перш за все, пошук адекватної сучасної інтерпретації того незмінного сакрального зв’язку, що відкриває земній людині метафізичний пласт Буття. Традиціоналізм – це відродження цілісного, здорового світосприйняття, характерного, наприклад, для античних греків. Йдеться перш за все про утвердження метафізичного реалізму в якості світоглядної основи суспільного життя, і в цьому сенсі традиціоналізм є найактуальнішою та найживішою ідеологією. Зовсім немає ніякого сенсу в ненависті до джазу, в даремних намаганнях змусити жінок “боятися своїх чоловіків” (як радить “Домострой”) та у боротьбі проти техносфери. Велика таємниця, відкрита нам ще Гесіодом, полігає в тому, що зовсім не всі зміни несуть титанічний характер… “Чи є щось таке, що не від Господа?”, – питає Ансельм Кентерберійський на початку твору “Про падіння диявола”. Відповідь залежить від нашої здатності подолати кшатрійську риґіднсть Юліуса Еволи та перейти до брахманічного мислення Гайдеґґера-Ґенона-Шмітта-Мамлєєва і т.д. Ми маємо чітко розуміти, що Традиціоналізм – це шлях до радикального Постмодерну, а не спроба воскресити померлий Премодерн. Джаз, віскі та дівчата в джинсах – це не якісь аґенти контрініціації, а просто елементи нашого життя, такі ж природні, як вітер чи сонячне сяйво. Важливо лише правильно інтерпретувати ці елементи, бо іноді навіть фізичне сонце може стати пропаґандистом Часу Картини Світу (йдеться, звісно, про сонце Коперніка) – в таких випадках треба критикувати не сонце (джаз, Америку і т.д.), а нечестивих та підлих інтерпретаторів дійсності – сучасних американських та проамериканських “філософів”-ліберастів.

Четвертий (Сонячний) Номер “Апокрифу”

Нарешті вийшов четвертий номер української гілки “Апокрифу”, присвячений окремим аспектам солярного символізму.

Щиро дякую всім, хто долучився до наближення цієї події!

Апокриф-ukr04

Лавкрафт між Зевсом та Прометеєм

Другим принципом Метафізичного Реалізму як світоглядної позиції є інтеґральність усього сущого. Можливо через те, що я дивлюся на світ через призму Метареалізму, мене не дивують так звані “збіги”. Справа тут не у зарозумілому дотриманні стоїчного принципу “nil mirari” – ні, у світі завжди є чому дивуватися, але філософа та людей натовпу часто дивують досить різні речі.

Цього літа вийшли дві мої паперові публікації – мої переклади творів Лавкрафта. Але якщо у літературному журналі “Всесвіт” опублікували переклади оповідань та віршів, то у Віснику Львівського Національного Університету вийшли тексти публіцистичні: окрім моєї передмови та аналітичної статті Керрі Болтона, йдеться про “Біля Коренів” та “Американізм” самого Лавкрафта. Власне, всі чотири тексти наполегливо демонструють: Лавкрафт був переконаним американським фашистом, нічим не гіршим за якого-небуть Паунда. Можливо, через відмінність у темпераментах, життєві шляхи Лавкрафта та того ж самого Паунда були радикально різними; втім, обидва письменники стояли на досить близьких позиціях стосовно питань раси, держави, права та в певному сенсі – Традиції…

Світ є цілісним, і, безумовно, якщо американські ліберасти намагаються довести, ніби Лавкрафт був расистом, аби знищити його як символ, то, вочевидь, в якійсь частині світу мала б виникнути протидія. Приємно усвідомлювати, що я став одним з учасників інформаційної війни, яку сили зла розв’язали проти великого письменника – і що в цій війні я займаю вірну, Праву позицію. Можливо, зроблено не так багато, як хотілося б – але згадаймо: лише один миттєвий спалах блискавки знищив жахливе втілення Ньярлатхотепа з оповідання “Той, що в пітьмі сидить”. Хтозна: можливо, колись мій блоґ надихне майбутнього вождя української нації, народженого в сучасній Україні та вільного від влади як радянського Вельзевула, так і ліберастичного диявола.

Днями мені довелося зустрітися з одним з наймерзенніших пропаґандистів західного лібералізму – це був Анатолій Ахутін, відомий своїми спробами спотворити світ, який так ретельно вибудовували великі мислителі на кшталт Гайдеґґера. Ахутін раніше був російським філософом, але зараз він усвідомив, що Україну буде легше зробити частиною диявольської Ґейропи, ніж вельзевулівську Росію, а тому втік до нашої країни і живе тут в якості жертви путінських політичних репресій. Лицемірство Ахутіна, втім, не знає меж. Російський пропаґандист лібералізму (!!!) навчає нас, як це – бути укранцями. Звісно, вся риторика в нього базується на абсолютно аморальній та абсурдній тезі “Україна – це Ґейропа”, яку він пропонує своїм слухачам прийняти на віру, що вони, власне, і роблять. Зараз я працюю над ґрунтовною статтею, в якій аналізується софістична риторика пропаґандистів ліберастії на прикладі лекції того ж Ахутіна, прочитаної ним у Львові кілька днів тому.

Мені хотілося б нагадати кожному, хто побачить цей запис: метафізична війна – війна між титанами та богами – досі триває. Вона реалізується як у наших душах, так і в сфері політичного й культурного життя – в усіх сферах та усіх вимірах ми перебуваємо між Офрисом та Олімпом, постійно коливаючись між лукавим Прометеєм та досконалим батьком богів та людей – Зевсом. Не даймо нас одурити, шановне паньство. Метафізичне сонце кінець-кінцем завжди розсіює пітьму на світанку. Можливо, ми й не побачимо цей світанок протягом наших життів – але який це має сенс, якщо ми зробили все, що від нас залежало, щоб Зевс переміг?

Серед найбільш значущих творів античності хочеться згадати “Διονυσιακα” Нонна Панополітанського – епос, який майже ніхто й не читав, як видається. Є там один епізод – на самому початку. До Кадма приходить Зевс, тому що без Кадма він не зможе перемогти Тіфона. Уявляю, як сучасні ліберасти (різні Ахутіни) відреагували б на Зевсове прохання – мабуть, вони б одразу почали підраховувати, яку вигоду можна отримати від Зевса, якщо він переможе. Але Кадм – це справжній ідеал Традиції, це античний герой. Він не роздумує, але просто виконує своє зобов’язання перед світом. Така безапеляційна любов до Зевса – до мудрості та життя – має визначати вчинки кожного.

Згадане протистояння Лавкрафта та ліберастів – це прояв на іншому рівні тих самих протистоянь, свідками яких ми, як українці, є кожного дня. Гофманівська стара карга намагається перемогти полум’яного Саламандра, Гесіодівський Прометей даремно змагається з Зевсом. Ґейропа постає проти світу Традиції. Все це – різні прояви одного метафізичного ядра.

“Світло в пітьмі сяє, і пітьма не обгорнула його”.

Метафізична Ностальгія

Батьківщина, Абсолютна Батьківщина – всі ми так відчайдушно прагнемо повернутися туди.

Метафізична ностальгія – відрефлектована чи неусвідомлена – є однією з центральних тем світового мистецтва в цілому. Не обов’язково звертатися до Шевченка, Набокова чи Андрія Тарковського, не обов’язково згадувати Гесіода чи Феогніда, Платона чи біблійну приповідку про блудного сина. Варто лише роззирнутись навколо: всі наші соціальні міфи, всі наші надії, всі наші прагнення – якщо ці міфи, надії та прагнення виходять за межі примітивних консюмеристських жадань західних та українських (такі манкурти також існують) пропагандистів ліберального суспільства – так або інакше є орієнтованими на повернення певної Золотої Епохи, стану тотальної єдності людини та бога, стану абсолютної самототожності. Безумовно, Примордіальна Традиція – це міф. Але міф – це і є абсолютна реальність, the real reality, як казав один мій знайомий американський професор-неотоміст.

В цьому сенсі, Метафізичний Реалізм, центральним принципом якого є маніфестаціонізм, беззаперечно характеризується усвідомленою Метафізичною Ностальгією. В якості блискучого прикладу поетичного вираження цього аспекту Метафізичного Реалізму, пропоную вірш одного з моїх улюблених українських поетів – Миколи Зерова.

Лестригони

Одiссея X, 80 — 134

Тут, царю, дикий край неситих лестригонiв
Та струджених рабiв, що вiвцi стережуть.
Як привела тебе твоя заклята путь
В цi селища смутнi недолi та прокльонiв?

Ти кажеш: “Полiфем!..” Нащадок Посейдонiв,
Вiн знав вогонь, а цi — сире i свiже рвуть;
Не має впину їх несамовита лють,
Не вiдають святих гостинностi законiв.

Не йди, зостанься тут. Є схови серед скель.
Вночi я справлю твiй стовеслий корабель
У тиху сторону народiв хлiбоїдних,

Та сам лишуся тут у горi та бiдi,
Я тiльки думкою до скель полину рiдних,
Я тiльки чайкою… з тобою… по водi!