Дещо з новенького

Днями мою увагу привернули два мої тексти, написані дещо раніше. Один з них – це есей, написаний ще у 2015 році для однієї університетської конференції, присвяченої філософському осмисленню такого явища, як війна. У 2015 році здавалося, що цій темі вже нема куди бути актуальнішою… а як воно насправді виявилося – ми бачимо, коли щодня на телефон приходять повідомлення про чергову повітряну тривогу. Так чи інакше, свою спробу осмислити певні (міфологічні) аспекти такого явища, як війна – звісно ж, у суто теоретичному ключі – я здійснив у відповідному тексті.

Інший текст подано в досить нетиповому для мого блоґу форматі: це художнє оповідання, присвячене українським теософам часів НЕПу. Написати його мене надихнув той певною мірою прикрий історичний факт, що більшість теософів (у тому числі й київських) радо й сердечно прийняли комуністичну ідеологію, цілком комфортно інтегрувавшися у м’яку НЕПівську версію радянського суспільства. Чесно кажучи, мене досить здивувало таке світоглядне пристосуванство (самий факт його можливості змушує замислитися про суттєві точки перетину комуністичного та теософського світоглядів, бо ж інакше як могли б теософи пристосуватися до відверто матеріалістської та богоборчої ідеології?); оповідання постало з синтезу цього здивування з досвідом від читання “Теософії: історії однієї псевдорелігії” Рене Ґенона (зауважу, що книга ця вийшла у 1921 році). Мені особливо приємно ділитися з шановними читачами цим оповіданням, усвідомлюючи те, що написав я його десь за пів року до виходу українського перекладу “Кризи сучасного світу” Ґенона (2020). І тим радісніше ще й від того факту, що Блаватську (принаймні, наскільки мені відомо) – всупереч сподіванням персонажів мого оповідання – досі так ніхто й не спромігся перекласти українською.

Такі-от справи. Бережіть себе.

Ласкаво прошу до Середніх віків

Св. Апостол Павло в Першому Посланні до Солунян радить своїм адресатам постійно очікувати на “день судний” чи “день Господній”, який прийде, “як злодій уночі”. Мовляв, “саме, як говоритимуть: Мир і безпечність, – тоді зненацька злетить на них погибель, як біль на вагітну лоном, – і не уникнуть” (1Сол. 5:2-3).

“Та ви, брати, не в темряві”, додає Апостол, “щоб вас той день зненацька захопив, як злодій: бо всі ви – сини світла й сини дня. Ми не належимо ні ночі, ані темряві” (1Сол. 5:4).

Протягом багатьох мирних років ми звикали трактувати ці слова метафорично. Хіба ж метафорично вони звучать для нас тепер? Хто мимовільно не згадає про маріупольський пологовий будинок, почувши слова (усього лише метафору) “тоді зненацька злетить на них погибель, як біль на вагітну лоном”? Хто хоча б на мить не згадає про постійні обстріли та відключення світла, почувши “Та ви, брати, не в темряві, щоб вас той день зненацька захопив, як злодій”?

Усі ці асоціації не мають нічого безпосередньо спільного з Посланням до Солунян… Проте, якщо досвід війни здатен викликати такі асоціації в людей ХХІ століття, стає страшно навіть уявити, які асоціації викликали ті ж самі біблійні образи в людей середньовічних – в людей, для яких Церква була дійсно (а не на словах) стовпом та основою правди (Тим. 3:15), і, одночасно, в людей, в чиїй соціокультурній реальності смерть, війна, голод і хвороби займали незрівняно більше місця, ніж у нашому житті. Більше віри та одночасно більше причин для зневіри. Більше особистої безпорадності та одночасно більше причин шукати Божого заступництва.

Як сприймали себе, світ та Бога середньовічні люди? Пропоную увазі шановних читачів новий розділ мого блоґу, присвячений Середнім вікам – звісно ж, із фокусом на цікавій особисто мені проблематиці.

Шануйтеся та, як порадив уже згаданий Апостол, “завжди радійте”, “духа не гасіте”, “тримайте те, що добре, і стримуйтесь від усякого роду лукавства” (1Сол. 5:16-22). Якщо вже середньовічні хроністи та міленаристи щось і знали, то це те, що жодна війна досі не тривала вічно. Не триватиме й ця.

Мій переклад оповідання Натаніеля Готорна у “Всесвіті”

Нещодавно вийшов черговий номер “Всесвіту” з моїм перекладом оповідання Натаніеля Готорна “Молодий Ґудман Браун”. Над перекладом цим я провадив розмисли протягом трьох років. Справа в тому, що імена персонажів цього оповідання неможливо адекватно передати в перекладі. Готорн пише про жителів Нової Англії колоніальної епохи, які були настільки побожними, що називали своїх дітей лише словами на кшталт “Надія”, “Віра”, “Чеснота” і т.д., а свої новозасновані американські міста – біблійними топонімами. Таку специфіку неможливо адекватно перекласти: так, головного героя оповідання звати “Goodman”. Це ім’я має подвійне значення: по-перше, воно виконує метафоричну роль стосовно самого персонажа, але, по-друге, воно також демонструє культурний колорит тогочасної Нової Англії, і в цьому сенсі ніякою метафорою не є.

Здавалося б – Господи, що може бути простішим, ніж перекласти ім’я? Ще веселішим прикладом є проза Кейт Шопен, однієї з моїх улюблених американських письменниць: в неї є цілий цикл оповідань, написаних франко-англійським суржиком. Як це перекладати? Як перекладає Мар’яна Прокопович репліки Сальватора з “Імені Рози” – чесько-польсько-російським суржиком? Але ж тоді створюється зовсім інший контекст.

Що з тим всім робити? Після довгих розмислів я переклав “Goodman” як “Ґудман”. Кожен переклад це брехня, любі друзі. Тож, чекайте моїх нових побрехеньок – імовірно, наступним буде оповідання Германа Мелвіля 🙂

 

З Новим Роком!

Пані та панове!

Вітаю всіх з Новим Роком!

Зичу всім “цілісності віри та постійності такої цілісності”, як писав чорнокнижник Герберт Аврілакський своєму улюбленому учневі Адельбольду.

Щиро сподіваюся, що в наступному році ми зможемо реалізувати видання українських перекладів Лавкрафта, розвинути українську гілку журнала “Апокриф” та Асоціацію Українських Метареалістів, а також здійснити низку інших цікавих та актуальних проектів.

З повагою та найкращими побажаннями,

Олександр Артамонов

Помер Юрій Мамлєєв

25 жовтня помер Юрій Мамлєєв… Людина потойбічного світорозуміння… Один з тих, кого можна вважати справжнім мудрецем…

29 жовтня 2010 помер Євгеній Ґоловін…

Обидва походять з “Южинського гуртка”. Обидвох я вважаю своїми вчителями. Обидвом фактично присвячено цей блоґ. Ґоловін був філософом (вченим), Мамлєєв – літератором (митцем). Разом вони були для мене ідеалами самореалізації в сферах науки та мистецтва. Обидва померли майже в один день. Лише трошки не дотягнувши до Самайна.

29 жовтня 2015 року вийде номер українського журналу “Апокриф”, присвячений Ґоловіну. Я думав про те – коли ж випустити номер, присвячений метафізичному реаізму. Тепер, вочевидь, дату визначив не я, але сам Бог. 25 жовтня 2016 року – якщо я досі буду представником Апокрифу в Україні – я обов’язково зроблю спеціальний випуск, присвячений Мамлєєву.

Великий майстер помер. Залишилося його тіло. Але Федір Соннов (герой “Шатунів”) марно шукатиме душу того, хто був вільним навіть протягом цього життя. Мамлєєв ніколи не спав духом. Юрій Мамлєєв – це сучасний герой, якого чекає безумовний апофеоз. Слава великому майстру.