Category Archives: Некрономікон

День Літнього Сонцестояння

Сьогодні вся Земля святкує найдовший день у році. Язичники та чаклуни збираються на свої темні шабаші, аби вшанувати в черговий раз свого сонячного бога. Втім, як стверджує побутова мудрість хлопського розуму, яким би довгим не був день – все одно прийде ніч. Яким би довгим не було життя – все одно прийде смерть.

Не мертвий той, хто може цілу вічність пролежати,
Із плином років навіть смерті прийде час вмирати, –

відповідає на це божевільний араб Абдул Альхазред, автор Некрономікону.

Власне, в цей визначний для всього року день, я презентую два нових переклади: Історію Некрономікону, есе Лавкрафта, в якому він намагається систематизувати знання стосовно таємничої книги Альхазреда; а також – Безіменне Місто, оповідання про втрачене місце в центрі Аравійської пустелі, яке й надихнуло Альхазреда на написання його жахливої праці. Більшість текстів Лавкрафта є роздумами стосовно мрії про безсмертя, про вічний день, в якому немає місця ночі – і в цих роздумах автор усі заповітні мрії людства зводить до наймерзеннішого жахіття: спочатку герой лише мріє про те, чого досягти не може, коли ж він врешті цього досягає, його охоплює вічний жах.

Це місце було древнім ще за юність Вавілона;
Хтозна, як довго у землі воно дрімало,
Допоки ми лопатами курган не розкопали,
З гранітних блоків знявши важкі його заслони.

Були там площі та могутні стіни;
Кришились, втім, і плити, і скульптури –
Небачених істот старі фігури,
Майстерно створені задовго до людини.

Та ось – сходинки, що ведуть кудись униз
Задухливим тонелем з доломіту
До ночі вічної відлюдницького світу,
До давніх знаків та найперших таємниць.
Вмить охопила паніка жахлива нас усіх,
Як ми почули знизу кроки ніг липких.