Пані та панове! З радістю повідомляю, що п’ятий довгоочікуваний номер українського “Апокрифу” врешті вийшов! 🙂 Ура 🙂
Стосовно моєї книги “Наближення до Говарда Лавкрафта”
Друзі мої!
Можливо, ви пам’ятаєте, як я декілька місяців тому опублікував нотатку, присвячену підготовці до публікації моєї книги з перекладами текстів Лавкрафта, Керрі Болтона, Боудена і т.д. Пригадуєте? Всі ви щедро допомагали поширювати цей запис в соцмережах, а дехто навіть надіслав гроші, за що я щиро вдячний.
Цим записом хочу підкреслити, що робота над книгою активно ведеться, і сподіваюся, що кожен бажаючий зможе відчути пальцями поверхню її сторінок відносно скоро. В певному сенсі, я сам затягнув процес: дається взнаки і моя постійна завантаженість профанською роботою, і необхідність присвячувати себе іншим проектам, які потребують більш швидкого реагування, і, головним чином, дається взнаки моє глибоке розуміння сакрального вислову чи то Емпедокла, чи то Платона: “Скоро лише кішки родяться” 😉
Я хочу випустити працю, яку можна буде з задоволенням перечитувати не один раз, і не лише в нашу епоху. Книга, що готується, має стати першим серйозним традиціоналістським україномовним вступом до творчості Лавкрафта. Щоправда, підкреслю: в нас не буде ані печатки ВАКу, ані тетраґрамматону НАНУ зверху титульної сторіночки. Я жадаю сутнісної досконалості, а не візуальної 😉 Тому, власне, сподіваюся, що мої шановні друзі, підписники та всі люди, посвячені в містерію виходу книги про Лавкрафта, пробачать мені те, що книга вийде не завтра, і навіть не цього місяця. Ніхто не забутий, і ніщо не забуте. Всім щиро дякую за підтримку та віру в мій проект
.
Перший переклад “Танцю Шиви” Кумарасвамі українською мовою
Сьогодні я завершив роботу над перекладом невеличкої статті Ананди Кумарасвами “Танець Шиви”. Цей текст увійде до тематичної рубрики березневого українського “Апокрифу” (присвяченого Шиві). Тексти Кумарасвамі є дуже цікавими, і при цьому надзвичайно простими для сприйняття. Хотілося б видати коли-небуть збірочку його есеїв, присвячених метафізиці, в моєму перекладі.
Цікаво, однак, що Кумарасвамі майже не перекладають ані українською, ані російською (якщо не враховувати декілька статей в інтернеті, та декілька есеїв у збірці “Свет и тени” видавництва “Ex Nord Lux”. Чому? Уявлення не маю. Невже атлантистська змова?
Не менш цікавим є той факт, що Ананда Кумарасвамі жив з 1917 року в Бостоні, де працював хранителем секції мистецтва Індії в бостонському музеї мистецтв. Бостон – це столиця штату Масачусетс, де народився та все життя прожив (якщо не рахувати вояж до Нью-Йорку) Говард Лавкрафт. В Бостоні жили деякі герої творів Лавкрафта – наприклад, художник Річард Пікман. Зацікавлення та посада видатного індійського інтелектуала-традиціоналіста роблять його ніби втіленим героєм одного з лавкрафтових оповідань. Втім, може й дійсно Лавкрафт спілкувався з Кумарасвамі – принаймні, вони могли якось зустрітися в Музеї, який поза всякими сумнівами відвідував любитель старожитностей-Лавкрафт, і де сам Кумарасвамі працював. Нагадаю: нещодавно з’ясувалося, що Мартін Гайдеґґер цитував у своїх “Чорних Зошитах” Юліуса Еволу. Світ тісний.
Тож, саме у Бостоні Ананда Кумарасвамі написав найкращі зі своїх творів, у тому числі й “Танець Шиви”, збірку праць з мистецтвознавства. Одну зі статей, що увійшла до тієї збірки, я і пропоную шановному читачеві. Ця стаття урочисто розпочинає новий розділ мого блогу, присвячений Шляху Лівої Руки. В якості музичного супроводу слугуватиме “Поема Екстазу” Олександра Скрябіна – за Кумарасвамі, цей композитор розумів сутність Танцю Шиви не гірше за індійських мудреців.
На захист джазу та дівчат у джинсах
Я повернувся тиждень тому до своєї бібліотеки (після чотирьох років розлуки), і трохи погортав “Лук та Булаву” Барона Еволи. Стаття про негритизацію Америки, в якій барон засуджує джаз та віскі, нагадала мені дискусію барона з Рене Ґеноном. Проблема Еволи в тому, що він занадто риґідний для того, щоб бути повноцінним мислителем, але при цьому він прагне до світоглядної та інтелектуальної самостійності. Юліус Евола пише загалом правильні речі, але дуже часто його “заносить” через нездатність сприймати життя як процес, а не як статичну структуру. В цьому його відмінність від того ж Ґенона, який у відповіді на рецензію Еволи до ґенонової “Реалізації людини згідно з Ведантою” висловив сподівання на те, що з віком Евола подолає це обмеження.
Тож, стосовно джазу. Сиджу я якось у барі, п’ю вино, розглядаю людей за сусідніми столиками. Заходять три панянки. В мене одразу виникає думка: ще кілька століть тому ніколи у житті не увійшли б три пристойні жінки без супроводу чоловіка в таке місце, як бар. А потім я собі й думаю: яке щастя, що я не живу в ті часи, коли всюди були настільки затуркані та нецікаві жінки. І тоді мені згадалася фраза одного мислителя, якого сьогодні стало не досить модно цитувати – звучала вона приблизно так: “Хоча я й традиціоналіст, мені все ж-таки більше подобаються жінки в джинсах”.
При всій моїй ненависті до сучасної Америки, я все ж відчуваю симпатію до багатьох текстів, створених американками-нонконформістками в кінці 19 століття – наприклад, надзвичайно яскравими є оповідання Кейт Шопен (вони очікують, коли ж я їх перекладу українською), а також – Едіт Вортон (мій переклад “Римської Лихоманки” нещодавно вийшов у “Всесвіті”). Я б не хотів жити в часи Скарлет з “Віднесених вітром”, і в цьому сенсі мене повністю жахають героїні “Гордості та Упередження” Джейн Остін. Те ж саме стосується і музики, і всього іншого.
Традиціоналізм в моєму розумінні стосується не реабілітації певних форм, що вже давно відмерли та втратили актуальність; Традиціоналізм – це, перш за все, пошук адекватної сучасної інтерпретації того незмінного сакрального зв’язку, що відкриває земній людині метафізичний пласт Буття. Традиціоналізм – це відродження цілісного, здорового світосприйняття, характерного, наприклад, для античних греків. Йдеться перш за все про утвердження метафізичного реалізму в якості світоглядної основи суспільного життя, і в цьому сенсі традиціоналізм є найактуальнішою та найживішою ідеологією. Зовсім немає ніякого сенсу в ненависті до джазу, в даремних намаганнях змусити жінок “боятися своїх чоловіків” (як радить “Домострой”) та у боротьбі проти техносфери. Велика таємниця, відкрита нам ще Гесіодом, полігає в тому, що зовсім не всі зміни несуть титанічний характер… “Чи є щось таке, що не від Господа?”, – питає Ансельм Кентерберійський на початку твору “Про падіння диявола”. Відповідь залежить від нашої здатності подолати кшатрійську риґіднсть Юліуса Еволи та перейти до брахманічного мислення Гайдеґґера-Ґенона-Шмітта-Мамлєєва і т.д. Ми маємо чітко розуміти, що Традиціоналізм – це шлях до радикального Постмодерну, а не спроба воскресити померлий Премодерн. Джаз, віскі та дівчата в джинсах – це не якісь аґенти контрініціації, а просто елементи нашого життя, такі ж природні, як вітер чи сонячне сяйво. Важливо лише правильно інтерпретувати ці елементи, бо іноді навіть фізичне сонце може стати пропаґандистом Часу Картини Світу (йдеться, звісно, про сонце Коперніка) – в таких випадках треба критикувати не сонце (джаз, Америку і т.д.), а нечестивих та підлих інтерпретаторів дійсності – сучасних американських та проамериканських “філософів”-ліберастів.
З Новим Роком!
Пані та панове!
Вітаю всіх з Новим Роком!
Зичу всім “цілісності віри та постійності такої цілісності”, як писав чорнокнижник Герберт Аврілакський своєму улюбленому учневі Адельбольду.
Щиро сподіваюся, що в наступному році ми зможемо реалізувати видання українських перекладів Лавкрафта, розвинути українську гілку журнала “Апокриф” та Асоціацію Українських Метареалістів, а також здійснити низку інших цікавих та актуальних проектів.
З повагою та найкращими побажаннями,
Олександр Артамонов
Четвертий (Сонячний) Номер “Апокрифу”
Нарешті вийшов четвертий номер української гілки “Апокрифу”, присвячений окремим аспектам солярного символізму.
Щиро дякую всім, хто долучився до наближення цієї події!
Прошу підтримати мій просвітницький проект
Вже декілька років поспіль я досліджую та перекладаю українською мовою творчість Говарда Філіпса Лавкрафта. З самого початку я мав на меті подолання поширеного помилкового підходу до творчості цього мислителя, яка розглядається практично завжди в повному відриві від політичних та філософських ідей автора – в якості звичайної збірки страшних оповідок. Надихнувшись великим Євгенієм Ґоловіним, я перекладав і художню прозу, і поезію, і публіцистику Лавкрафта, і аналітику, присвячену самому Лавкрафту – щоб продемонструвати його творчість у максимальній цілісності. Все це виходило в наукових збірниках, літературних журналах, і, в особливості, в моєму блозі (https://artamerukr.wordpress.com/).
Врешті, назбиралася кількість різноманітних матеріалів, достатня для видання їх окремим томом, який зможе стати певним вступом до цілісного світогляду Лавкрафта. Для реалізації цього проекту необхідна фінансова підтримка кожного, хто хотів би посприяти поширенню традиціоналістичних ідей в Україні, а також зробити внесок до повалення хибних переконань стосовно Лавкрафта, що поширюються загалом сучасними пропаґандистами західного лібералізму.
Проект НЕ Є комерційним – всі отримані пожертви будуть використані для публікації книг (орієнтовним тиражом у 500 екз.), та для їх безкоштовної розсилки до основних бібліотек України, а також для їх безоплатного поширення серед цільової аудиторії. Частину тиражу буде в знак вдячності розіслано людям, які нададуть свою великодушну допомогу нашому проекту. Таким чином, наша ініціатива є спрямованою на щиру та безкорисливу просвіту сучасного читача, в противагу до впливів, що профанізують Лавкрафта та позбавляють його творчість метафізичної актуальності та політичної гостроти.
Весь тираж буде присвячено пам’яті геніального філософа та письменника Юрія Віталійовича Мамлєєва, чий нещодавній відхід став непоправною втратою для нашого світу.
Якщо у Вас є бажання долучитися до публікації безпрецедентного збірника текстів, присвячених Говарду Лавкрафту, то:
Жителів України прошу надсилати пожертви на картку Приватбанку: 5457 0823 9154 6061 (отримувач – Артамонов Олександр Олександрович).
Жителів інших країн прошу використовувати сервіс грошових переказів «Золотая Корона». Отримувач (російською): Артамонов Александр Александрович, телефон +380634807459, город Львов (Украина).
Також прошу меценатів повідомляти свої імена та поштові адреси для пересилки екземплярів книги (зв’язатися зі мною можна через електронну пошту: artamonov.a.a29@gmail.com).
Новини стосовно книги я планую публікувати в своєму блозі: https://artamerukr.wordpress.com/.
З вдячністю чекаю на допомогу від кожного, сподіваючись, що наш просвітницький проект успішно реалізується спільними силами. Всім дякую.
Стосовно критеріїв правильності життя
Ви коли-небудь замислювалися над тим, чи правильно Ви живете? Звісно, мабуть, не помиляються хіба що герої та генії (обидва слова в античному значенні); втім, в якомусь сенсі правильність життєвого шляху кожної людини можна оцінити згідно з його відповідністю долі (Призначенню, як сказав би Рене Ґенон, або ж Волі – як сказав би Алістер Кроулі ) цієї людини. Сьогодні я розглянув це питання з актуальної для мене перспективи.
Божественний Платон якось зауважив вустами Сократа: “Поки в державах філософи не матимуть царської влади або так звані теперішні царі та правителі не почнуть шанобливо й належно кохатися у філософії і поки це не зіллється в одне — державна влада і філософія, а тим численним натуристим людям, які порізно пориваються або до влади, або до філософії, не буде перекрито дорогу, до того часу держава не матиме спокою від зла, і, мені здається, рід людський також…”
Треба розуміти цю фразу в усій повноті. Загалом її трактують однобоко, мовляв, державою мають керувати філософи, а не хтось інший. Так, звісно. Але, окрім того, ті з філософів, які уникають політичної діяльності, також не відповідають своєму призначенню. “Віра без справ є мертвою” – аналогічно є мертвою філософія без її політичної реалізації (тому, до речі, я днями зробив новий розділ, присвячений проблемам політичного штибу).
Але політика – це завжди протистояння. Згадаймо фундаментальну працю Карла Шмітта – “Поняття політичного”, де автор зазначає, що “друг” і “ворог” є базовими поняттями сфери політики, як “добро” і “зло” чи “прекрасне” та “потворне” є базовими поняттями етики та естетики. Політика – це завжди боротьба. Вона може набувати різних форм, але незмінним є самий факт боротьби: два протилежні погляди на розвиток держави не можуть мирно співіснувати. Особливо якщо один з них базується на любові на мудрості, бо тоді, вочевидь, протилежною до нього є позиція невіґласів та негідників – на кшталт описаного Платоном тирана – антипода ідеального Царя.
В такому разі, мабуть, треба вважати, що правильно чинить той, на чию аґресію ворог відповідає аґресією. Ось один з найбільш певних та загальнодоступних критеріїв правильності власної політичної діяльності. Тож, якщо ви вважаєте, що живете згідно з заповітом Платона – раджу бути насторожі: рано чи пізно по Вас приїдуть люди, подібні за своєю функцією до хлопців з картинки, яку я розмістив на початку цього запису (це кадр з чудового фільму “Темне місто” про боротьбу живих людей проти облуди космічного лібералізму).
Подібну ідею, до речі, можна зустріти і в Новому Заповіті: якщо ви гнані за Ім’я Моє – ви блаженні. Якщо ні – ви служите (свідомо чи несвідомо) звіру. За Чиє Ім’я? За Ім’я Істини. Сучасні ліберальні Пілати, звісно, зроблять вигляд, ніби не знають, що таке Істина. Яка різниця? Пілат, як і весь лібералізм, лише огидна примара, породжена людськими вадами. Всі вони плинні та аморфні, як і саме фізичне життя. Наш шлях – Традиція, подібна до незнищенного Єгипетського Храму в Абідосі, який колись відвідав у пошуках мудрості Солон.
Лавкрафт між Зевсом та Прометеєм
Другим принципом Метафізичного Реалізму як світоглядної позиції є інтеґральність усього сущого. Можливо через те, що я дивлюся на світ через призму Метареалізму, мене не дивують так звані “збіги”. Справа тут не у зарозумілому дотриманні стоїчного принципу “nil mirari” – ні, у світі завжди є чому дивуватися, але філософа та людей натовпу часто дивують досить різні речі.
Цього літа вийшли дві мої паперові публікації – мої переклади творів Лавкрафта. Але якщо у літературному журналі “Всесвіт” опублікували переклади оповідань та віршів, то у Віснику Львівського Національного Університету вийшли тексти публіцистичні: окрім моєї передмови та аналітичної статті Керрі Болтона, йдеться про “Біля Коренів” та “Американізм” самого Лавкрафта. Власне, всі чотири тексти наполегливо демонструють: Лавкрафт був переконаним американським фашистом, нічим не гіршим за якого-небуть Паунда. Можливо, через відмінність у темпераментах, життєві шляхи Лавкрафта та того ж самого Паунда були радикально різними; втім, обидва письменники стояли на досить близьких позиціях стосовно питань раси, держави, права та в певному сенсі – Традиції…
Світ є цілісним, і, безумовно, якщо американські ліберасти намагаються довести, ніби Лавкрафт був расистом, аби знищити його як символ, то, вочевидь, в якійсь частині світу мала б виникнути протидія. Приємно усвідомлювати, що я став одним з учасників інформаційної війни, яку сили зла розв’язали проти великого письменника – і що в цій війні я займаю вірну, Праву позицію. Можливо, зроблено не так багато, як хотілося б – але згадаймо: лише один миттєвий спалах блискавки знищив жахливе втілення Ньярлатхотепа з оповідання “Той, що в пітьмі сидить”. Хтозна: можливо, колись мій блоґ надихне майбутнього вождя української нації, народженого в сучасній Україні та вільного від влади як радянського Вельзевула, так і ліберастичного диявола.
Днями мені довелося зустрітися з одним з наймерзенніших пропаґандистів західного лібералізму – це був Анатолій Ахутін, відомий своїми спробами спотворити світ, який так ретельно вибудовували великі мислителі на кшталт Гайдеґґера. Ахутін раніше був російським філософом, але зараз він усвідомив, що Україну буде легше зробити частиною диявольської Ґейропи, ніж вельзевулівську Росію, а тому втік до нашої країни і живе тут в якості жертви путінських політичних репресій. Лицемірство Ахутіна, втім, не знає меж. Російський пропаґандист лібералізму (!!!) навчає нас, як це – бути укранцями. Звісно, вся риторика в нього базується на абсолютно аморальній та абсурдній тезі “Україна – це Ґейропа”, яку він пропонує своїм слухачам прийняти на віру, що вони, власне, і роблять. Зараз я працюю над ґрунтовною статтею, в якій аналізується софістична риторика пропаґандистів ліберастії на прикладі лекції того ж Ахутіна, прочитаної ним у Львові кілька днів тому.
Мені хотілося б нагадати кожному, хто побачить цей запис: метафізична війна – війна між титанами та богами – досі триває. Вона реалізується як у наших душах, так і в сфері політичного й культурного життя – в усіх сферах та усіх вимірах ми перебуваємо між Офрисом та Олімпом, постійно коливаючись між лукавим Прометеєм та досконалим батьком богів та людей – Зевсом. Не даймо нас одурити, шановне паньство. Метафізичне сонце кінець-кінцем завжди розсіює пітьму на світанку. Можливо, ми й не побачимо цей світанок протягом наших життів – але який це має сенс, якщо ми зробили все, що від нас залежало, щоб Зевс переміг?
Серед найбільш значущих творів античності хочеться згадати “Διονυσιακα” Нонна Панополітанського – епос, який майже ніхто й не читав, як видається. Є там один епізод – на самому початку. До Кадма приходить Зевс, тому що без Кадма він не зможе перемогти Тіфона. Уявляю, як сучасні ліберасти (різні Ахутіни) відреагували б на Зевсове прохання – мабуть, вони б одразу почали підраховувати, яку вигоду можна отримати від Зевса, якщо він переможе. Але Кадм – це справжній ідеал Традиції, це античний герой. Він не роздумує, але просто виконує своє зобов’язання перед світом. Така безапеляційна любов до Зевса – до мудрості та життя – має визначати вчинки кожного.
Згадане протистояння Лавкрафта та ліберастів – це прояв на іншому рівні тих самих протистоянь, свідками яких ми, як українці, є кожного дня. Гофманівська стара карга намагається перемогти полум’яного Саламандра, Гесіодівський Прометей даремно змагається з Зевсом. Ґейропа постає проти світу Традиції. Все це – різні прояви одного метафізичного ядра.
“Світло в пітьмі сяє, і пітьма не обгорнула його”.
Садаф Ахсан – “Відвертий расист” Г. Ф. Лавкрафт більше не представляє Всесвітню Премію Фентезі
Бюст Г. Ф. Лавкрафта більше не буде вручатися лауреатам Всесвітньої Премії Фентезі після минулорічної кампанії, в результаті якої письменника визнали “відвертим расистом” з “мерзенними поглядами”.
Про це було оголошено на Всесвітньому Конвенті Фентезі в неділю, де Девід Мітчелл отримав нагороду за найкращий роман – за твір “Кістяний Годинник”. Було зазначено, що цей рік є останнім, коли переможців нагороджують статуеткою у вигляді бюста Лавкрафта, як повідомляється у Locus Magazine. Ніякої причини таких змін, а також ніяких деталей стосовно нового зображення, яке замінить Лавкрафта, повідомлено не було.
Минулого року, Деніел Хосе Олдер опублікував петицію з 2500 підписами, в якій просив про зазначену зміну, оскільки, хоча творець Міфології Ктулху “і залишив значний слід у спекулятивній літературі, він також був відвертим расистом та жахливим демагогом”.
Олдер, номінанований на премію як найкращий редактор (за збірку “Long Hidden: Speculative Fiction from the Margins of History”) пізніше повідомив the Guardian електронним листом: “Якщо фентезі як жанр дійсно хоче бути привабливим для своїх прихильників – а мені видається, що це так – ми не можемо продовжувати звеличувати людину, яка використовувала літературу в якості зброї проти цілих рас. Кольорові письменники(“Writers of colour” – збірне поняття для всіх письменників, які не належать до Білої Раси – прим. перекладача) завжди мучилися з питанням, як можна любити жанр, який, як видається, настільки впевнено ненавидить нас у відповідь. Наші голоси пролунали колективно, en masse, і хлопці зі Світової Премії Фентезі нас почули. Сьогодні фентезі є кращим, інклюзивнішим та сильнішим жанром саме через це”.
Лауреат Всесвітньої Премії Фентезі Ннеді Окорафор, яка дізналася про расистський вірш Лавкрафта “На створення негрів” (1912) вже після того, як її нагородили, написала у своєму блозі про свої “суперечливі” почуття: “статуетка у вигляді голови цього расиста у моєму будинку. Статуетка у вигляді голови цього расиста – одна з найбільших нагород, яку я отримала як письменниця”.
Минулорічний лауреат, Софія Саматар, яка отримала нагороду за найкращий роман 2014 р. (за твір “A Stranger in Olondria”) зауважила у своїй публічній промові під час церемонії нагородження, що було “незручно приймати нагороду, будучи кольоровим письменником”.
Того ж року вона пізніше написала в свому блозі: “Я нікому не кажу, щоб вони не читали Лавкрафта. Я викладаю Лавкрафта! Я буквально примушую людей читати його твори та писати про нього! Заради оцінок! Справа не в тому, читати чи не читати його твори, а у використанні образу цієї особи для представлення міжнародної премії, якою вшановується творчість уяви”.
Переклад з англійської мови зробив Олександр Артамонов.
Блоґ Олександра Артамонова 