Метареалізм Ю. Мамлєєва як західна інтерпретація філософії Веданти

23

Радий повідомити шановному паньству про те, що орієнтовно 21 червня в Києві матиме місце моя доповідь (російською мовою), присвячена філософії Юрія Мамлєєва. Доповідь відбудеться в межах Товариства дослідників східних філософій при Інституті Філософії НАНУ. Тези я б заздалегідь опублікував тут, але поки що, “в просторі багатоскладних справ” я їх ще не написав (втім, обіцяю виправитися, як тільки напишу).

Для багатьох моїх сучасників ім’я Юрія Мамлєєва говорить приблизно зовсім ні про що. Втім, я вважаю, що цей мислитель був одним з найцікавіших філософів кінця ХХ – початку ХХІ ст.ст. Провідний член т.зв. “Южинського Гуртка”, видатний інтелектуал-традиціоналіст, дослідник найглибших таємниць індійської метафізики, засновник літературного стилю та літературознавчого методу під умовною назвою “метафізичний реалізм”, корифей “Релігії Я”, і, зрештою, людина, що надихнула мене на мої наукові студії в сфері традиціоналізму (разом з Євгенієм Ґоловіним) – Мамлєєв, безперечно, є надзвичайно яскравою постаттю історії світової думки.

Нещодавно читав про католицького теолога-містика Мейстера Екхарта: мовляв, його протягом кількох століть знали хіба що працівники архівів та особливі любителі давнини – втім, після виходу збірника праць Мейстера Екхарта під редакцією пана Пфейфера, ім’я забутого теолога стало майже мемом. Наївно було б думати, ніби історія сама відділяє великих авторів від нікчемних, даруючи першим безсмертя. Звісно, безсмертя філософу дає Бог, але праці філософа стають безсмертними лише завдяки пам’яті смертних нащадків. Мені не хотілося б, щоб такий великий філософ, як Мамлєєв, був вимушений чекати на якогось там Пфейфера кілька століть. Якщо вже зайшла про це мова, то в грудні цього року я планую опублікувати номер українського “Апокрифу”, у фокусі якого був би Мамлєєв, його вчення, його твори та досягнення. Досить знаково, що він помер минулого року буквально за декілька днів до презентації третього номеру “Апокрифу”, присвяченого пам’яті Євгенія Ґоловіна (подробиці).

В принципі, я нікого не запрошую на згаданий виступ, оскільки мені самому відвідування подібних заходів видається марнотратством в сфері часу. Я майже не ходжу на такі штуки, і не вважаю, що моя лекція чимось краща за лекції інших людей. Інша справа – послухати виступ на ютубі: маю надію на те, що відеозапис буде зроблено й опубліковано. А ще більшу маю надію на те, що мої слухачі, якщо такі знайдуться, відкриють для себе творчість Юрія Віталійовича Мамлєєва.

 

 

Стосовно моєї книги “Наближення до Говарда Лавкрафта”

Друзі мої!

 

Можливо, ви пам’ятаєте, як я декілька місяців тому опублікував нотатку, присвячену підготовці до публікації моєї книги з перекладами текстів Лавкрафта, Керрі Болтона, Боудена і т.д. Пригадуєте? Всі ви щедро допомагали поширювати цей запис в соцмережах, а дехто навіть надіслав гроші, за що я щиро вдячний.

 

Цим записом хочу підкреслити, що робота над книгою активно ведеться, і сподіваюся, що кожен бажаючий зможе відчути пальцями поверхню її сторінок відносно скоро. В певному сенсі, я сам затягнув процес: дається взнаки і моя постійна завантаженість профанською роботою, і необхідність присвячувати себе іншим проектам, які потребують більш швидкого реагування, і, головним чином, дається взнаки моє глибоке розуміння сакрального вислову чи то Емпедокла, чи то Платона: “Скоро лише кішки родяться” 😉

Я хочу випустити працю, яку можна буде з задоволенням перечитувати не один раз, і не лише в нашу епоху. Книга, що готується, має стати першим серйозним традиціоналістським україномовним вступом до творчості Лавкрафта. Щоправда, підкреслю: в нас не буде ані печатки ВАКу, ані тетраґрамматону НАНУ зверху титульної сторіночки. Я жадаю сутнісної досконалості, а не візуальної 😉 Тому, власне, сподіваюся, що мої шановні друзі, підписники та всі люди, посвячені в містерію виходу книги про Лавкрафта, пробачать мені те, що книга вийде не завтра, і навіть не цього місяця. Ніхто не забутий, і ніщо не забуте. Всім щиро дякую за підтримку та віру в мій проект

 

.12993635_1117633774964449_1112077037574654848_n

Перший переклад “Танцю Шиви” Кумарасвамі українською мовою

Натараджа

 

Сьогодні я завершив роботу над перекладом невеличкої статті Ананди Кумарасвами “Танець Шиви”. Цей текст увійде до тематичної рубрики березневого українського “Апокрифу” (присвяченого Шиві). Тексти Кумарасвамі є дуже цікавими, і при цьому надзвичайно простими для сприйняття. Хотілося б видати коли-небуть збірочку його есеїв, присвячених метафізиці, в моєму перекладі.

Цікаво, однак, що Кумарасвамі майже не перекладають ані українською, ані російською (якщо не враховувати декілька статей в інтернеті, та декілька есеїв у збірці “Свет и тени” видавництва “Ex Nord Lux”. Чому? Уявлення не маю. Невже атлантистська змова?

Не менш цікавим є той факт, що Ананда Кумарасвамі жив з 1917 року в Бостоні, де працював хранителем секції мистецтва Індії в бостонському музеї мистецтв. Бостон – це столиця штату Масачусетс, де народився та все життя прожив (якщо не рахувати вояж до Нью-Йорку) Говард Лавкрафт. В Бостоні жили деякі герої творів Лавкрафта – наприклад, художник Річард Пікман. Зацікавлення та посада видатного індійського інтелектуала-традиціоналіста роблять його ніби втіленим героєм одного з лавкрафтових оповідань. Втім, може й дійсно Лавкрафт спілкувався з Кумарасвамі – принаймні, вони могли якось зустрітися в Музеї, який поза всякими сумнівами відвідував любитель старожитностей-Лавкрафт, і де сам Кумарасвамі працював. Нагадаю: нещодавно з’ясувалося, що Мартін Гайдеґґер цитував у своїх “Чорних Зошитах” Юліуса Еволу. Світ тісний.

Тож, саме у  Бостоні Ананда Кумарасвамі написав найкращі зі своїх творів, у тому числі й “Танець Шиви”, збірку праць з мистецтвознавства. Одну зі статей, що увійшла до тієї збірки, я і пропоную шановному читачеві. Ця стаття урочисто розпочинає новий розділ мого блогу, присвячений Шляху Лівої Руки. В якості музичного супроводу слугуватиме “Поема Екстазу” Олександра Скрябіна – за Кумарасвамі, цей композитор розумів сутність Танцю Шиви не гірше за індійських мудреців.

На захист джазу та дівчат у джинсах

Скарлетт

 

Я повернувся тиждень тому до своєї бібліотеки (після чотирьох років розлуки), і трохи погортав “Лук та Булаву” Барона Еволи. Стаття про негритизацію Америки, в якій барон засуджує джаз та віскі, нагадала мені дискусію барона з Рене Ґеноном. Проблема Еволи в тому, що він занадто риґідний для того, щоб бути повноцінним мислителем, але при цьому він прагне до світоглядної та інтелектуальної самостійності. Юліус Евола пише загалом правильні речі, але дуже часто його “заносить” через нездатність сприймати життя як процес, а не як статичну структуру. В цьому його відмінність від того ж Ґенона, який у відповіді на рецензію Еволи до ґенонової “Реалізації людини згідно з Ведантою” висловив сподівання на те, що з віком Евола подолає це обмеження.

Тож, стосовно джазу. Сиджу я якось у барі, п’ю вино, розглядаю людей за сусідніми столиками. Заходять три панянки. В мене одразу виникає думка: ще кілька століть тому ніколи у житті не увійшли б три пристойні жінки без супроводу чоловіка в таке місце, як бар. А потім я собі й думаю: яке щастя, що я не живу в ті часи, коли всюди були настільки затуркані та нецікаві жінки. І тоді мені згадалася фраза одного мислителя, якого сьогодні стало не досить модно цитувати – звучала вона приблизно так: “Хоча я й традиціоналіст, мені все ж-таки більше подобаються жінки в джинсах”.

При всій моїй ненависті до сучасної Америки, я все ж відчуваю симпатію до багатьох текстів, створених американками-нонконформістками в кінці 19 століття – наприклад, надзвичайно яскравими є оповідання Кейт Шопен (вони очікують, коли ж я їх перекладу українською), а також – Едіт Вортон (мій переклад “Римської Лихоманки” нещодавно вийшов у “Всесвіті”). Я б не хотів жити в часи Скарлет з “Віднесених вітром”, і в цьому сенсі мене повністю жахають героїні “Гордості та Упередження” Джейн Остін. Те ж саме стосується і музики, і всього іншого.

Традиціоналізм в моєму розумінні стосується не реабілітації певних форм, що вже давно відмерли та втратили актуальність; Традиціоналізм – це, перш за все, пошук адекватної сучасної інтерпретації того незмінного сакрального зв’язку, що відкриває земній людині метафізичний пласт Буття. Традиціоналізм – це відродження цілісного, здорового світосприйняття, характерного, наприклад, для античних греків. Йдеться перш за все про утвердження метафізичного реалізму в якості світоглядної основи суспільного життя, і в цьому сенсі традиціоналізм є найактуальнішою та найживішою ідеологією. Зовсім немає ніякого сенсу в ненависті до джазу, в даремних намаганнях змусити жінок “боятися своїх чоловіків” (як радить “Домострой”) та у боротьбі проти техносфери. Велика таємниця, відкрита нам ще Гесіодом, полігає в тому, що зовсім не всі зміни несуть титанічний характер… “Чи є щось таке, що не від Господа?”, – питає Ансельм Кентерберійський на початку твору “Про падіння диявола”. Відповідь залежить від нашої здатності подолати кшатрійську риґіднсть Юліуса Еволи та перейти до брахманічного мислення Гайдеґґера-Ґенона-Шмітта-Мамлєєва і т.д. Ми маємо чітко розуміти, що Традиціоналізм – це шлях до радикального Постмодерну, а не спроба воскресити померлий Премодерн. Джаз, віскі та дівчата в джинсах – це не якісь аґенти контрініціації, а просто елементи нашого життя, такі ж природні, як вітер чи сонячне сяйво. Важливо лише правильно інтерпретувати ці елементи, бо іноді навіть фізичне сонце може стати пропаґандистом Часу Картини Світу (йдеться, звісно, про сонце Коперніка) – в таких випадках треба критикувати не сонце (джаз, Америку і т.д.), а нечестивих та підлих інтерпретаторів дійсності – сучасних американських та проамериканських “філософів”-ліберастів.

З Новим Роком!

Пані та панове!

Вітаю всіх з Новим Роком!

Зичу всім “цілісності віри та постійності такої цілісності”, як писав чорнокнижник Герберт Аврілакський своєму улюбленому учневі Адельбольду.

Щиро сподіваюся, що в наступному році ми зможемо реалізувати видання українських перекладів Лавкрафта, розвинути українську гілку журнала “Апокриф” та Асоціацію Українських Метареалістів, а також здійснити низку інших цікавих та актуальних проектів.

З повагою та найкращими побажаннями,

Олександр Артамонов

Масон

Четвертий (Сонячний) Номер “Апокрифу”

SzI6mT0Zhsg

Нарешті вийшов четвертий номер української гілки “Апокрифу”, присвячений окремим аспектам солярного символізму.

Щиро дякую всім, хто долучився до наближення цієї події!

Апокриф-ukr04