Tag Archives: Критика

Роздуми Євґенія Ґоловіна про “Літературу Чорного Жанру”

Коли я створив цей сайт, перша нотатка під назвою “Ло” була присвячена геніальному мислителю, алхіміку та літературознавцю Євґенію Ґоловіну – в якомусь сенсі, людині, що надихнула мене почати перекладати Лавкрафта для українського народу.

Пропоную частину блискучого перфоменсу під назвою “Finis Mundi” (від лат. “Кінець Світу”), де музикант Георгій Осіпов, сам Евґеній Ґоловін та ще один філософ, учень Ґоловіна, розмірковують стосовно сутності так званої “Літератури Чорного Жанру”, до якої відноситься і творчість Говарда Лавкрафта.

Фашизм та внутрішня цілісність

Пройшло вже 70 років з того часу, як помер Адольф Гітлер – людина, що своїми всім відомими діями перетворила фашизм на ідеологію з чи не найгіршою репутацією в світовій історії. Правління Гітлера, злочини Гітлера – це надзвичайно яскравий приклад того, як профан, захопивши владу завдяки підтримці нікчемних людців, може спаплюжити, спотворити, опошлити будь-яке вчення. Сьогодні саме слово “фашист” викликає в більшості людей ненависть, огиду та певний страх – саме через асоціацію цього надзвичайно широкого та багатоманітного культурно-політичного руху з гуртком покидьків, що колись знищували євреїв в концтаборах.

“Фашизм” слово італійське, і походить воно від “fasces” – так називалися зв’язки пруття, всередині яких знаходилися сокири лікторів – охоронців вищих магістратів Стародавнього Риму. Тож, з одного боку, фасція символізує силу (сокира), а з іншої – цілісність, єдність. Культурно-політичним вченням про силу через внутрішню цілісність і є фашизм у своєму чистому вигляді. Не більше і не менше.

Говард Філіпс Лавкрафт також був фашистом – але фашистом американського штибу. Тож, шановному читачеві пропонується моя нова аналітична стаття присвячена цій складовій нещодавно перекладеного українською мовою оповідання “Сни у відьомському домі”.

Техніка, прогрес, Західна цивілізація та Ньярлатхотеп

Перекладати твори Лавкрафта українською мовою мене підштовхнув один випадок: якось я готував тези для виступу на науковій конференції – на тему “Образ Ньярлатхотепа в творчості Лавкрафта як символ постіндустріальної епохи”. Виявилося, що жодного тексту українською мовою не існує, тож, я не зміг зробити жодного посилання (трагічна подія з академічного життя 🙂 ). Власне, я тоді вчинив дуже просто, написавши тези англійською мовою і зробивши посилання на ориґінали. Втім, проблема оприявила себе в повній мірі.

На сьогодні з тих текстів, яких я марно тоді потребував, неперекладеною залишається лише велика та надзвичайно змістовна праця “The Dream-Quest of Unknown Kadath” – сподіваюся, що ненадовго.

Що ж стосовно тих тез, то тепер і вони перекладені українською мовою, тож, пропоную ознайомитися як з ними, так і з новішою науковою публікацією, де здійснюється аналіз символізму оповідання “Той, що в пітьмі сидить”.

Самотній бог простує самотнім світом

Віктор Домонтович, чи Віктор Петров, чи Віктор Бер, чи Борис Вериго, чи як там він ще підписувався під своми різноманітними працями – від уїдливої політичної критики до напіверотичного-напівтеологічного роману – все це одна й та сама людина, один і той самий геній. Філософ, археолог, письменник, суспільно-політичний діяч, а окрім того – радянський шпигун, при цьому ж – найвідоміший тогочасний критик репресій у Радянському Союзі – і, знову повторюся – все це – лише одна людина.

Чи він дійсно був людиною?

Якщо так – більшість з тих, хто називають себе людьми, лише займаються самооманою.

Якщо ні – яка ж потойбічна сутність знайшла собі тимчастовий прихисток під личиною маленького, непомітного київського професора?

Чи знайдеться хтось рівний йому за неймовірними масштабами його діяльності і – окрім того – за ще більш неймовірними потенціями, які він не встиг реалізувати, покинувши цей світ так само загадково, як і з’явився до нього? На його похоронах були присутні найвищі чини радянської розвідки – скромного київського професора ховали ті, що знали ще одну неймовірну сторону його безмежної, демонічної особистості.

Сумніваюся в тому, що хтось колись зможе знайти відповіді на ці питання. Десь у пекельній пітьмі, під чорним сонцем мертвих, бездоганний мислитель Домонтович – чи, швидше, той, що колись носив це ім’я – сміється над нашими нікчемними потугами – якщо йому взагалі є до нас якесь діло.

Спочатку я хотів коротко розкритикувати в цій нотатці сучасних дослідників творчості Домонтовича. Смішно, що Домонтович для них одна людина, Бер – інша, Вериго – третя, а Петров – це взагалі радянський “аґент”, анафематствований українською проґресивною спільнотою гуманітаріїв, що ніколи в житті книжки не тримали в руках. Що до цього додати? Такі люди не заслуговують згадки в моєму дифірамбі генію. Хай носяться зі своїм “доктором Парадоксом” далі.

В мене є слабкість перед розумними людьми, що ж стосовно людей геніальних – я вважаю їх божествами. Тож, декілька моїх спроб осмислити тексти Віктора Домонтовича – це жертвоприношення тій непізнаній істоті, що колись завітала до нашого світу, ставши однією з найяскравіших подій ХХ століття.